Думки юної українки
Автор: Уляна Г.Війна... Слово, яке рве душу на шматки. Скільки болю, гіркоти, самотності і смерті несе в собі це слово!
24 лютого назавжди залишиться в нашій пам'яті, неможливо забути крик стількох людей, біль, сльози. Цей момент розділив життя усіх українців на ДО та ПІСЛЯ.
23 лютого ми відпочивали в шумній, веселій компанії друзів. Ми раділи, не думали про проблеми, будували плани, мріяли і гарно проводило час за келихом вина... Запланували поїздку. Тоді ми навіть не підозрювали, що на нас чекає через лічені години.
Досі пам'ятаю кожну хвилину того дня. Мама дзвонить зранку, ми ще з братиком молодшим спали і каже, що ввели воєнний стан, повномасштабне вторгнення. Друзі в групі запитують чи все гаразд у кожного. Тоді я не розуміла, що коїться, де лунають вибухи, де чекати нападу, де чекати наступну бомбу... Бігти у підвал чи сидіти тихо в хаті? Захожу в соціальні мережі і бачу, що вибухи у Франику... В мене паніка, я плачу, тому що я розумію – наслідки цього всього жахливі.
Сотні розбитих мрій, скільки зруйновано щасливих сімей, тисячі тіл розкидані, люди переховуються в бомбосховищах без їжі, води та електроенергії. І що у результаті “спецоперації” їхньої? Син носить мамі на могилу консерви, багато дітей залишилися сиротами, незліченна кількість зґвалтованих дівчаток та хлопчиків.
"Що ми Українці, вільний простий народ, добрий… зробили поганого і чим ми заважали, за що нам це все?" – все це я говорю собі кожного дня. Сумно, прикро, сльози ріками. Раніше прокидалася від звуків будильника, співів пташок, а тепер від шумних сирен. Ніколи не думала, що я буду дитиною війни. Прикро, що наші дідусі воювали, віддавали життя за мирне небо над головою, а в результаті внук вчорашній дід.
#історіїсильних
____
«Історії сильних» – це проєкт по створенню книги про історії українців, які пережили війну. Покажемо усьому світу правду!
Станьте автором книги, надсилайте свою історію сюди – https://bit.ly/3OVHgQ0 або на пошту info@stolarfund.com
