Настане час і кожен росіянин, що чудом виживе та повернеться в рабство, осягне, що вони – не «герої». Вони – ті, хто катували, ґвалтували і вбивали. Вони – нелюди.
Вони всі захочуть позбутися медалей та грамот, повидаляють в соцмережах фотографії в камуфляжах болотного кольору та запровадять сімейне правило: ніколи не говорити про війну в домі, де стіл стоїть в одній кімнаті з унітазом.
Підростуть і їх діти, які згадуватимуть, як батьки одягали на них рашистські символи, вистригали в перукарні на потилиці літеру «Z» чи змушували в формі з цією буквою вишиковуватися на подвір`ї школи. Вони знайдуть ці фото в інтернеті, які вже порозтягали собі пропагандистські ЗМІ для гордості, та ненавидітимуть своїх батьків.
І буде те, що щоденно їм нагадуватиме про «геройство». Той самий вкрадений унітаз, який через брак місця, встановили на кухні чи спальні. Мікрохвильовка, яку використовують, як поштовий ящик. Сережки, які не прижилися та почали гнити у вухах жінки «воїна другої армії світу». А викинути буде шкода…
Але найтяжче буде калікам, які збагнуть, шо втратили ноги та руки через закомплексованого російського недоліка, за якого ж самі й голосували. Вони намагатимуться вибивати гроші в установах, де їх завжди зневажатимуть.
На це все треба час. Багато часу. Ми розуміємо, що завтра х*йло прокинеться, недоімперія ще не розвалиться, а люди не вийдуть на площі, щоб стати на коліна та покаятися.
Ми розраховуємо на свої сили, зброю, мотивацію та боротьбу. Ми готові її продовжувати, щоб гвалтівникам, мародерами та вбивцям було соромно та страшно до кінця їх життя. І щоб цей страх передавався далі з молоком російської матері.
47 ОМБр
Telegram Facebook Instagram
Markus Foundation
Telegram Facebook Instagram
