Після евакуації я потрапив в одну з лікарень на Донеччині. Там | VETERANS SQUAD
Після евакуації я потрапив в одну з лікарень на Донеччині. Там з зробили рентген, обробили рану. На запитання, що там після рентгену видно, сказали все окей "там тільки пошкодженні м'які тканини, місяць часу і повернення у стрій ". Після таких слів я зрадів і сподівання мої були на швидке відновлення і повернення на фронт. Але не все так просто як хотілося.
На другий день нас по евакуації перекинули в один із медичних закладів міста Дніпро. Там знову зробили потрібні маніпуляції , і рентген. На вечір я уже лежав на операційному столі. Так як наркоз був не загальний, під час операції я дізнався,що в мене пошкоджені не тільки м'які тканини, а й п'яткова кістка. Лікар хірург, який мене оперував виявився моїм земляком, і пояснив всю картину як все виглядає і стан справ з ногою. Він ще запитав у яких я берцях перебував на момент підриву, адже мені повезло ще що руйнування не зазнав сам суглоб, і що в момент підриву я був у русі, плюс на берцях була висока підошва. Висновок був таким, що є ризик ампутації, але для початку потрібно пробувати зберегти ногу.
Зробивши тут всі необхідні процедури, мене далі по евакуації направили в інший лікувальний заклад для подальшого лікування.
Приїхавши туди знову зробили ренгент, і інші потрібні маніпуляції, розпочали процес лікування. За допомогою постановки ВАК, і роботі лікарів вдалося стабілізувати рану, і вона з часом розпочала сама затягуватися.
Далі була розмова з лікарем, були поясненні всі нюанси і ризики. Взагальному картина виглядала так:
- ампутація (що вони вважали кращим варіантом у цій ситуації);
- лікування (довготривале, результат, якого не відомий , і не зрозуміло чи взагалі я зможу ходити, якщо й зможу то тільки на пальцях в основному.
Дали час подумати і оприділилася з вибором що робити дальше. Були різні думки (періодично часом я в деяких моментах був уже згоден на ампутацію стопи, в інших моментах був думками за лікування, хоть результат його не відомий). Звонили батьки, друзі, підтримували. Це мабуть найбільше вплинуло на рішення спробувати довготривале лікування (приблизно до одного року часу мінімум). При зустрічі з лікарем розповів йому, що я вибрав лікування.
Десь через тиждень, в лікарні був американський хірург. Він також дав свою оцінку про мою ситуацію з ногою у розмові з лікарем. Позитивного було мало, вони проводили подібні операції з таким травмуванням, і результати по статистиці були не дуже позитивні. Вислухавши і ці рекомендації, я все-таки вирішив спробувати відновити ногу без ампутації. В цей час рана уже стабільно добре почала затягуватися і заживати, за що дуже вдячний лікарям цієї лікарні.
На наступному тижні мені мали уже робити операцію, і закривати рану суральним лоскутом. На одному з днів тижня, у ввечері в палату, якій ми перебували прийшов черговий лікар (близько 22:00) , і назвав моє прізвище, сказавши що мене внесли в списки за кордон на лікування. Спитавши в нього "що , коли і як" , він відповів що не володіє інформацією і пішов. На другий день при зустрічі з лікуючим лікарем він повідомив, що операція відкладається у зв'язку з тим що мене подали в ті списки, я ще йому сказав навіщо мені туди їхати, якщо це можна тут зробити. Він розповів свою точку зору на все це, і підтримав це рішення. Сусід мій по палаті поїхав на операцію (нам мали робити на одному тижні), а я уже лишився чекати того "закордону".
Пройшло десь тижнів 2-3, але інформації по поїздці туди не було опше ніякої. У зв'язку з цим мої друзі розпочали шукати різні варіанти, щоб проконсультуватися, і почути думку інших лікарів(ще одна думка ніколи не буває зайвою).
Думки у лікарів були різні, одні говорили пробувати лікувати , хтось що ампутація буде кращим варіантом. Був одним варіант із поїздкою на лікування в Німеччину, вони уже й готові були пробувати лікувати (але також говорили що краще ампутація в такому випадку), але по не зрозумілих причинах так і не вийшло туди поїхати. Відновлення п'яти дуже складне і тяжке саме по собі лікування оскільки це основна опора при хотьбі.
