Учора святкували 30-річчя нашого з Олею шлюбу. З Мамою, діть | ВО «Свобода» ● «Легіон Свободи»
Учора святкували 30-річчя нашого з Олею шлюбу. З Мамою, дітьми та внуками згадували знакові моменти з історії нашої сім’ї. Помітив, наскільки цікаво було не тільки моїм вже дорослим дітям, а й маленьким внучкам. І вкотре спіймав себе на думці, що саме пам’яттю про наших предків, міцними сімейними цінностями ми, українці, є сильними.
Тому сьогодні хочу поділитися однією з таких історій і з вами, друзі. Розповім про лікаря-хірурга, рідного брата моєї бабусі Марти Цегельської — Петра Скобельського.
Петро Скобельський народився 1914 року у Золочеві на Львівщині у родині судді. Мама — Ганна Бачинська — рано залишилася вдовою і виховала троє дітей. Найстарший Петро, здібний і розважний, був її опорою. Закінчив медичний факультет Львівського університету, навчався медичної справи у Відні. Міг зробити блискучу кар’єру, але обрав інший шлях — присвятив життя створенню і укріпленню незалежності українських земель. Став військовим лікарем, офіцером дивізії «Галичина», очолив один з її шпиталів. А після Битви під Бродами — пішов в УПА.
Останню вісточку від нього сестра, моя бабця, Марта Цегельська, отримала з-під Олеська, де стояв військовий шпиталь. Петро писав їй: «Щодня стою на горі Маркіяна Шашкевича і дивлюся на Золочів». Що з ним сталося потім – рідні довідалися тільки у роки незалежності, коли можна було поновити пошук.
Навесні 1945 року лікар Петро залишився в криївці, щоби виходжувати важкопораненого 23-річного бійця УПА. Розумів, що прирікає себе на вірну смерть – решта бійців відступили. Так і сталося – знайшовся зрадник, який виказав криївку з пораненим і його лікарем.
Обох убитих, розповідають люди, привезли під церкву на возі з соломою – напівоголених, з простреленими грудьми. І залишили на ніч, аби селяни опізнавали тіла своїх рідних. Але повстанці відбили свого лікаря і сфотографували – уже неживого.
Ця фотографія (нижче справа) десятиліттями зберігалася у родині загиблого вояка УПА, якого Петро Скобельський намагався врятувати. Опісля, за повстанськими переказами, зрадників, які видали криївку, повісили на осиці. Могилу ж невідомого лікаря та повстанця ніколи не забували – за нею десятиліттями таємно доглядав один з мешканців села Словіти…
