11 років тому, 25 лютого 2010-го, відбулась інавгурація четвер | Записки пасквілянта
11 років тому, 25 лютого 2010-го, відбулась інавгурація четвертого президента України Віктора Януковича. Напевно, Віктор Федорович планував царствувати довго та щасливо й передати державу в спадок своїм діточкам і онукам. Але це було неможливо в принципі з огляду на те, що Україна є феодальною державою.
Феодалізм – це на сьогодні вже нежиттєздатна суспільно-політична формація. Точніше, феодальний лад може стабільно панувати лише в тих країнах, які мають надлишкові природні ресурси – за рахунок продажу цих ресурсів буржуазно-демократичним країнам. Відтак феодальна Україна не має жодних шансів на існування як держава.
При цьому проведення буржуазно-демократичних реформ (нехай навіть насильницьким, себто революційним, шляхом) унеможливлює та обставина, що буржуазно-демократичні держави існують у національних кордонах. Власне, тому й відбувся розпад феодальних імперій, оскільки населення в результаті суспільно-політичних змін стало асоціювати себе не з певним сувереном («Ти чиїх будеш?»), а з певною нацією. У той же час на території України не проживає жодна нація, точніше, представники різних національностей, які тут мешкають (українці, донбасяни, харків’яни, одесити й т.д.), не здатні до утворення політичної нації в силу особливостей менталітету.
Внаслідок об’єктивних закономірностей історичного розвитку Україна неминуче має розпастися. І стихійні бунти 2004 та 2013-14 років є лише проявом кричущих суспільних протиріч та свідченням зникнення залишків державних інституції. Але чому такі бунти в центрі Києва не відбуваються зараз, натомість сім років тому на вулицях височили барикади? За ці сім років Україна ще більше скотилась у прірву правового та економічного хаосу, рівень життя значно погіршився в порівнянні з часами Януковича, але мешканці України хоча й скавчать, але не бунтують.
Відповідь проста. Бунти вибухають не тоді, коли влада відбирає хліб, а тоді, коли влада відбирає надію.
Сім років тому соціально активний прошарок населення ще пов’язував своє майбутнє з Україною, щиро вважаючи: якщо вдягнути на голову каструлю, поставити намет у центрі Києва та покричати «міліція з народом!», то замість поганого монарха прийде справедливий суверен, який дбатиме про добробут підданих. Нині соціально активні громадяни своє майбутнє пов’язують не з міфічними реформами, а з успішними пошуками роботи за кордоном та перспективою виїхати з Неньки назавжди. А це означає, що дурнів, які готові вмирати за пустопорожні гасла, стає дедалі менше, а Україна з держави перетворюється на спірну територію.
