Марія Савчин. 'Тисяча доріг'. Авторка відгуку: Оксана Рябіні | 📚ВРАЖЕННЯ UA
Марія Савчин. "Тисяча доріг".
Авторка відгуку: Оксана Рябініна
Цю книгу, про яку я давно вже чула, подарувала мені кума, така ж книголюбка. Відразу за неї взялась, але читалась довго, часом відкладала й перемикалась на інше. Бо вона дуже концентрована, і дуже сильна. Це спогади учасниці підпільної боротьби ОУН-УПА, грандіозні, надзвичайно цікаві своїми деталями, іноді заплутані численними іменами-псевдами і топонімічними назвами. Але у цієї книжки є найвагоміша риса: вона ЖИВА. І якщо в цій ланці історії орієнтуєшся доволі сіренько, як я, і маєш лише фрагментарні уявлення про той час і ті події, тоді ця книжка неоціненна з точки зору занурення в середовище, "з перших уст".
Марія Савчин ("Марічка") з зеленої юності увійшла в підпілля, ще в гімназійні та студентські роки, згодом влилась у серйозну боротьбу, а далі взагалі стала дружиною Орлана (Василя Галаси) - одного з чільних керівників у структурі УГВР. Тому, роками перебуваючи майже коло проводу і майже до фатального кінця, багато змогла розказати, і справді ці спогади безцінні.
Але про це все ви маєте змогу прочитати самі. А мене в книзі найбільше вразили три такі віхи.
1. Мотиви боротьби. Стійкість і віра у справу. Хто не розуміє, за що, чому, навіщо боролась ОУН-УПА - вам сюди. І хто не розуміє, як це, ідею ставити понад усе, тим більше, понад таку мізер, як власний комфорт чи безпека, теж сюди. Відданість справі України на рівні запеклого фанатизму (зараз про зрадництво не йде мова, хоча в книзі воно теж присутнє). Колись ставила собі питання, як вони боролись, розуміючи безнадійність тієї справи? У книзі є багато відповідей від перших осіб:
"Зібрані в тому бункері керівники знали свій народ, його силу і слабість. Вони не були історичними дон-кіхотами, не планували великих боїв здесяткованих, вбого обладнаних відлілів УПА проти добре озброєних незчисленних дивізій великої імперії. Мали твердо визначену мету і задумувались над реальними можливостями осягнення її. Планувались інші бої - за душу народу, за привернення йому людської гідності, віри в себе... Вони були свідомі того, що ми тільки предтечі, нам не дожити до тієї пори, коли в нашій вільній державі треба буде заводити державний устрій. Однак їм було дуже важливо, якою стане майбутня українська держава".
Або ось:
"Як один з архітекторів довготривалої повстанської та підпільної боротьби, бачив її позитивні наслідки. Боротьба наближалась до кінця, але ідея, в ім'я якої вона велась, вже увійшла в душу народу. Коваль вірив, що наша боротьба не помре зі смертю останнього повстанця. Вона буде дріжджами ферментувати в народі, поки в догідний час знову не відродиться, може, в іншій формі".
2. Книга занурює в побут, в атмосферу життя у криївках і бункерах. Вона наче дійсно веде тисячами доріг тих "останніх могікан" в лісах. Холод, голод, хвороби, щоденні смертельні ризики, зради, поневіряння, нічні марші. Іноді задумувалась: ЯК? молоді люди по 20-30 років ішли на це все і жили під землею, як кроти, розуміючи, що на землі, рідній землі, вже для них місця нема.
3. І третє. Це все пережила і описала жінка. Саме чуттєвий компонент робить книжку дуже проникливою. Не буду спойлити, тільки скажу, що я б ніколи не змогла піти на такі жертви, на які пішла вона, заради будь-якої ідеї.
Жіноча чуттєвість принесла в книгу і глибокі любовні переживання, і маленькі радощі, і сльози втрат, і невимовний біль материнського серця.
Ця річ вартує того, аби перенестися, ніби машиною часу, туди, в саме серце боротьби; знаєте, вона надихає посеред хаосу сьогодення.
