Про 'Дюну' Не пам'ятаю, коли останній раз навідувався у кін | WikipedUa
Про "Дюну"
Не пам'ятаю, коли останній раз навідувався у кіно, а тут випала чудова нагода. На моє бажання побачити "Дюну" вплинули дві речі: стаття на "Пломені" та підгорання ліваків всіх калібрів. В той же день з дружиною обрали найближчий сеанс та відправились за попкорном.
Я не скажу нічого нового, і тим паче не зможу проаналізувати цей фільм так, як це зробили до мене. А от поділитись враженнями — цілком.
1. Старий добрий космічний феодалізм, який ми всі так любимо. Ефімерний Імператор (не той, що на Золотому Троні) настільки боїться дім Атрідів, які є головними протагоністами фільму, що надсилає на їх знищення елітні легіони.
Це ознака виродження? Так. Бо монархія легітимна перед Богом та власним народом лише до того моменту, поки аристократія понад усе ставить свою Ehre und Treue.
Але тільки у такій системі, при якій правлячі династії мають владу та обов'язок "правити й захищати", здатні народжуватись герої та лідери.
2. Стара добра біла зброя. Всі фантасти рано чи пізно доходять до того, що у вогнепальної зброї у масовому вимірі нема майбутнього. Десь це проявлено менше (у Star Wars та WH40K це справа елітних воїнів), а в "Дюні" у 10к році всі б'ються на мечах. І це не може не радувати.
Клинок — це зброя честі. У бою тільки від твоєї майстерності залежить, поляжеш ти чи твій ворог. Бій на мечах — це максимально близький контакт із супротивником, ближче одне до одного можуть бути тільки кохані люди в ліжку. І вбити такого ворога в рази тяжче з психологічної точки зору, аніж через вистріл з карабіну чи лазгвинтівки.
Це добре показано у кінці фільму, під час ритуального поєдинку головного героя з одним із тубільців. Тільки вбивши у собі власне "Я", Пол Атрід наважується вбити власною рукою. До того він смерть бачив не раз, все життя його готували кращі майстри ножа герцогства. І навіть в таких умовах йому довелося здолати власне єство, закінчити процес ініціації та стати Чоловіком, яким його хотів бачити батько, і стати Владарем, яким його хотів бачити герцог.
В умовах боїв на мечах війна знову стає привілеєм аристократії та тих, хто претендує нею стати.
3. "Минуле і майбутнє проти сьогодення". Гійом Фай, хай спочиває його Дух з Богами, характеризував свою концепцію археофутуризму саме так. І вона актуальна для творіння Дені Вільнева. У фільмі є три протиборчі сторони:
- Дім Атрідів — типові "дворяни меча", якими ми їх звикли уявляти. Вони прибули на Арракіс, щоб "владарювати і захищати", і честь Роду для них понад усе;
- Дім Харконенів — типові ліві виродженці. Ми з другом розходимось у думках, анкапи це чи типові буржуа у гіршій канотації цього слова, але єдине, що їх цікавить — влада і гроші. І заради цього вони готові піти навіть на братовбивство і не гребують жодними методами, що відбилось на їх потворних гримасах і формах;
- фремени — місцеві тубільці, які живуть на Арракісі відколи існує світ. Вони знаються на технологіях, але живуть у цілковитій пустелі. Через це їх норов суворий, звичаї – архаїчні, Смерть – щоденний супутник, найбільша цінність – вода. І їм не треба нічого більше. Ну і їх блакитні очі, очі Вільних людей, тонко натякають, що саме так має виглядати Український Талібан.
Великий капітал може перемогти у бою, зломити тіло, знищити форму. Але дух, сутність потребують ідеалів, яких у капіталу нема. І тому війни завжди у кінцевому результаті виграють ідеалісти, навіть якщо здається, що вони вже програли.
"Дюна" – це прекрасна екранізація вічних цінностей під маскою космічної одіссеї. Якщо ви давно не отримували естетичного задоволення від фільму – то сміливо йдіть у кінотеатр, насолоджуйтесь прекрасною грою акторів під фантастичний акомпонимент Ганса Ціммера.
Вікіпедія
P.S. Передаю естафету другу Русину. Буду з нетерпінням чекати на його рецензію.
P.P.S. Цей фільм — чудова мотивація до того, щоб прочитати книгу і переслухати альбом "Теорасологія".
