привіт. я з України. зараз я, здаеться, у безпеці, і мені тр | чистилище.

привіт.
я з України.
зараз я, здаеться, у безпеці,
і мені трошечки складно.
я трошки не в ресурсі,
і трошки заїбався.
мені напевно хочеться померти.
і хочеться померти не від ракети, або під завалами.
мені хочеться вскрити собі
вени.
або повіситися.
я ще не вирішив.
я трохи сумую за домом,
за своєю бабусею,
кішкою,
і за своєю дівчиною.
вона десь в Італіі чи в Іспанії,
я не пам'ятаю.
я завжди чомусь це забуваю.
я трошки сумую за домом,
а домів у мене багато.
є в Донецьку, є в Києві.
і зараз я, мабуть, сумую саме за Донецьком.
я пам'ятаю як я шестирічний,
п'ятирічний,
сидів під завалами.
я пам'ятаю як бабуся кричала:
"ховайся до підвалу."
ховайся до підвалу, малий,
ховайся і не вилазь,
доки мама не покличе,
а мама вже ніколи не покличе.
це було трошки тяжко.
це було трошки страшно.
я не знав, що мені робити.
батько зник.
брат пішов на фронт.
він був у АТО, він був у армії,
і він досі не повернувся.
я пам'ятаю, як мені було десять,
і мені сказали що йому відірвало ноги,
а потім я прокинувся.
я пам'ятаю як ми сиділи
вдома.
снідали.
я пам'ятаю цю несмачну манну кашу,
яку я ненавидів з дитинства.
я пам'ятаю старий телек,
який стояв,
а де стояв я вже не пам'ятаю.
але пам'ятаю що він стояв десь на кухні.
він був старий, дуже маленький.
я пам'ятаю два холодильники,
але не пам'ятаю навіщо.
у одному завжди стояли продукти,
а другий я здаеться ніколи не відкривав.
може батько розділував трупи, та ховав там серця і голови дітей,
але я не знаю,
я його не відкривав.
я бачив як ракети літают на вулицях.
я бачив як діти помирають на руках у батьків.
я пам'ятаю ці складні
хвилини.
години.
дні.
я пам'ятаю як тоді гуділо, як волали серени,
як тітка їхала з Петровки
до нас на Текстильщик,
тому що у них бомбили.
я пам'ятаю свою маленьку сестричку,
не пам'ятаю скільки їй років,
вона двоюрідна.
грає на піаніно,
чи фортепіано,
чи ще на якійсь хуйні.
я пам'ятаю як вона маленька сиділа поруч зі мною.
пам'ятаю як вона кричала.
коли волали серени,
літали ракети.
я пам'ятаю її маленьку.
я пам'ятаю маленького себе.
я пам'ятаю той
великий?
маленький?
я не знаю.
будиночок для барбі,
який мій батько зібрав сам.
я пам'ятаю як він сидів в моїй кімнаті,
пиляв із дерева бруски.
а я маленький бігав з залізною лінійкою,
і відміряв йому шматки.
я пам'ятаю як цією лінійкою я порізав собі по руці.
кров потекла на дерево,
залишилось червоне п'ятно.
а батько замалював його черною фарбою і сказав:
"хай це буде вікно."
я пам'ятаю дім свого кращого друга,
він стояв метрах в 30 від мого,
і я пам'ятаю як він впав,
коли у нього влучила ракета.
я пам'ятаю як чекав,
поки його мати скаже моїй:
"здоров, ми живі."
я гадав він загине під завалами.
але він вижив.
зараз він живе у Бучі,
і його молодшу сестру ледве не згвалтували, не вбили,
але він зміг втекти.
зі своїми батьками, сестрою,
вони зараз десь на західній Україні.
і мені трошечки страшно.
я пам'ятаю як у мене на очах розірвало чоловіка гранатою чи чимось таким.
йому було десь тридцять.
мені було десь шість.
я пам'ятаю що він не встиг нічого сказати.
він рятував дітей.
я вже не пам'ятаю як це відбулося,
не пам'ятаю скільки було крові,
але пам'ятаю що її було багато,
напевно.
або це моя фантазія вигадала купу крові.
але те, що він підірвався - це точно.
моя мати потім тримала мене на руках і говорила:
"тихо, малий, тихо, тобі це примарилося".
вона не хотіла щоб я пам'ятав це.
але я пам'ятаю.
вона намагалася, мабуть, врятувати себе,
і забила на мене.
"ах, у мене тут квартира, у мене робота, мені треба втекти у безпечне місце."
а на мене всім було чхати.
я жив у Донецьку,
поки була війна,
я жив під Донецьком,
поки була війна,
а потім мене відправили у Київ,
і тут бац,
і знову почалася війна.
мабуть це якийсь нещасливий сюжет.
мабуть комусь дуже подобается крутити пластинку знову і знову,
щоб бачити як я страждаю.
як страждають всі навколо.
але це вам не кіно.
досить крутити пластинку.