#архів В пологовому залі стояла підозріла тиша. Акушерки ру | Наталія Яремчук

#архів

В пологовому залі стояла підозріла тиша.
Акушерки рухалися безшумно, вирівнявши спини і, навіть, здавалося, що пританцьовуючи. В санітарок були нафарбовані губи. Лаборантка обережно несучи у штативі дві пробірки, йшла, наче подіумом, злегка гойдаючи стегнами…
І тільки було чути глибокий командний чоловічий голос:
— Вдих, видих! Вдих, видих! Сильніше вдихнути! Не кричати! Не витрачати сил! Вдих, видих! Відставити! Відпочиваємо.
І з’явилося відчуття, що всі спіробітники пологового залу теж підкоряються цьому голосові та дихають в унісон.
— Зніміть вашу придуркувату шапочку й посміхайтеся, — прошепотіла мені на вухо старша акушерка, коли я прийшла приймати зміну.

У пологовому залі активно дихала породілля. Руденька, кирпата, маленька, ніби дівчинка-восьмикласниця. Її партнер на пологах стояв спиною до мене, розкладуючи стосиком пелюшки. Він обернувся….
«Яка різниця у віці!», — промайнуло в моїй голові.
А потім я втягла живота, випрямила спину, пошкодувавши, що медична шапочка сидить не зовсім рівно, а халат, випрасуваний вранці, був більшим на розмір і вже трохи пом‘ятим.

Він був військовим. Підтягнутий, м’язистий, із сивим коротким волоссям, шрамом на підборідді та пронизливими світло-сірими очима.
Почувши стогін вагітної, він почав знов суворо керувати диханням породіллі, маскуючи цією суворістю глибоку ніжність у погляді.
Це був і не чоловік породілліі, і не її батько. Це був свекор! Свекор?!
Побачивши, що я дуже здивована, він почав говорити…

Полковник. Вдівець, який втратив дружину «десь у гарячих точках, вам це не обов`язково знати», батько свого єдиного сина, який зараз був у відрядженні. І син нікому не міг довірити «оце своє вагітне кирпате щастя». Лише йому.
Все це чоловік розповідав мені в перервах між переймами своєї невістки. Дуже чітко, по суті, нічого зайвого. А потім, дивлячись прямо в очі, додав:
— Коли народився мій син, він важив чотири з половиною кілограми. Його мати була трішки більшою, аніж оце наше диво, — він з любов’ю подивився на породіллю, — І їй на УЗД иак само поставили діагноз — великий плід.

Я би теж довірилася йому. Ось так, беззаперечно, одразу й без розмов.
Щось було в ньому таке, що читалось у погляді: й гарячі точки, й відповідальність, і вміння приймати рішення, й безстрашність, і увага до дрібниць, і повага до професіоналізму інших.
Він був справжнім.
Це були перші й останні на моїй пам’яті партнерські пологи зі свекром.
Дитина була дійсно великою. Потуги тривали півтори години. Свекор мовчав. Я відчувала спиною його напружений погляд. Хотілося, щоб пологи якомога швидше закінчились і цей погляд, бодай трішки, потеплішав.
Мій халат, за який я так хвилювалася, перетворився в мокру від поту ганчірку, але чотири з половиною кілограми щастя ми народили самостійно.

— Я вам не особливо довіряв і дуже хвилювався. Ви надто м’яка, як для професіонала. Вибачте за це. Я тепер усе життя буду вдячний вам!
Це було сказано гучно та впевнено, на увесь пологовий зал, в перервах між вітаннями своїй невістці та несміливими дідусевими поцілунками внука, який голосно репетував.

— Вас очікують на виписці, на першому поверсі, — в телефонну слухавку увірвався бадьорий голос з рецепшену.
І який сенс із того, що очікують, коли я в стерильних рукавичках знаходжусь біля породіллі із зеленими водами. І я не те, що не можу відійти, я не можу ані на мить розслабитись!
— Сказали, що будуть чекати стільки, скільки потрібно, — адміністратор це мовила таким голосом, що мені одразу стало зрозуміло: хто саме хоче бачити мене на першому поверсі.

Уже ввечері, виходячи з пологового будинку, я нарешті отримую дуже стильного букета квітів. Білі тюльпани, багато білих тюльпанів, свіжих, з ледь розкритими бутонами. Вони мали запах літа. Саме такого літа, коли хочеться, щоб воно ніколи не закінчувалось.
І білий аркуш паперу.
На ньому упевненим почерком тільки два речення.
«Вибачте, що не дочекався. Я б із вами пішов у розвідку!»
Найдивніший комплімент у моєму житті.
Справжній полковник.

https://t.me/Yarem_chuk