«Ти не знаєш, як малювати серце, яке стукає? Щоб воно було жив | Наталія Яремчук

«Ти не знаєш, як малювати серце, яке стукає? Щоб воно було живе? Я ще не навчилася. А як ти думаєш, я зможу цьому навчитися, коли виросту?»

Вже народили всі вагітні, яких вона прийняла на зміні.
Залишилася одна, дуже спокійна. Щось дивне було в її спокої.
Лікарка подивилася медичну документацію — вагітній всього двадцять один рік, але виглядала ця жінка набагато старше. Вона не кричала, не стогнала, дуже голосно дихала і лише один раз запитала про те, чи бувають помилки у перинатальних скринінгах? В її документах був висновок, що є високий, спадково обумовлений ризик народження дитини з синдромом Дауна і направлення на дослідження навколоплідних вод. До направлення приклеєно ксерокопію розписки, що жінка від цього досліждження категорично відмовилася.

Дзвінок з приймального відділення ніколи не обіцяє нічого хорошого, але цього разу пронесло. Чергова акушерка питала, чи скоро ми народимо, бо тут мати нашої породіллі з її сестричкою і чекають вони вже близько чотирьох годин.
«Мабуть, що скоро», — проймануло в голові лікарки, адже характерний звук потуг вже був чутний із пологового залу.

Лікарка, не поспішаючи, спустилася до приймального відділення.
У порожньому коридорі стояла молода жінка з неприродньо прямою спиною. Такою прямою, як струна, яка яка ось-ось лусне. Кінський хвіст на потилиці, вже помітні промінчики зморшок у кутах очей. І ще — цей погляд, в якому поєднання божевільної надії, тривоги та розпачу.
Лікарка озирнулася і побачила дівчинку, років дванадцяти, що стоїть навколішки на підлозі перед стільцем і щось старанно малює на білому альбомному листі червоним олівцем. Дівчинка елозила колінами у світлих колготках по підлозі, низько схилившись над малюнком, періодично засовуючи олівець у рот.
Жінка тихо промовила:
— Не переживайте... Їй так зручно... А Ви прийшли мені сказати, що... Ви прийшли мені сказати, що….

Лікарка якось дуже ніяково себе почувала, тому що тут, в приймальному відділенні, відчувалося щось не те, відчувалася якась не та радість очікування, до якої вона вже звикла за багато років.
І пояснюючи, що все гаразд, що її старша дочка і новонароджена внучка здорові і немає жодних проблем, лікарці увесь час хотілося обернутися і подивитися на маленьку художницю у світлих колготках із брудними колінами.
Жінка несміливо посміхнулася і раптом заплакала. Заплакала дивно, беззвучно, розмахуючи руками і продовжуючи тримати спину прямо. Наче вона не вміла плакати, плакала вперше і соромилася цього.

Дівчинка схопилася з колін, відкинула олівець під стілець і підбігла до лікарки:
— Дивись! Я намалювала чотири серця. Вони червоні та красиві! Одне велике — це мама, поменше — це моя сестричка, а ще поменше — це її мала, яку вона народила! Правда красиво? А чому ти не питаєш - чиє ось це, найбільше, четверте серце?
Лікарка стояла, заціпенівши. Мигдалеподібні очі, широке перенісся, наївний, надто наївний і чистий погляд для дівчинки підлітка.
У цієї дитини був синдром Дауна.
— І чиє ж це найбільше серце? — спокійно і з усмішкою запитала лікарка, стримуючи власну тахікардію.
— Воно твоє! Тому що ти нам подарувала сьогодні радість! А той, хто дарує радість має найбільше у світі серце. До речі, ти не знаєш, як малювати серце, яке стукає? Щоб воно було живе? Я ще не навчилася. А як ти думаєш, я зможу цьому навчитися, коли виросту?…..

Сьогодні всесвітній день людини із синдромом Дауна.
День сонячних людей.

https://t.me/Yarem_chuk