Охоронець пологового будинку вже чекав мене біля входа. — Це | Наталія Яремчук

Охоронець пологового будинку вже чекав мене біля входа.
— Це Вам! Вона в мене стоїть вже три доби і одна квіточка відпала. Я дуже нервую, — він намагався вручити мені вазон з орхідеєю, ніжно розового кольору.
— А від кого?
— Я вже не пам‘ятаю, але принесли, попросили віддати Вам, коли Ви з‘явитесь на чергуванні. А ще сказали, що там, всередині, є пояснення.
Тоді я побачила. Побачила аркуш із зошита в клітинку, складений декілька разів. Я вже відчувала, що це. Я розгорнула листок.
Твердим красивим почерком, олівцем, було написано тільки одне речення —
«Чекаю, коли здійсниться твоє передбачення»

Рік тому…
Повідомлень в месенджері зазвичай дуже багато. Я намагаюсь всім швидко відповідати, але на це повідомлення я дивилася дуже довго і мій внутрішній голос підозріло мовчав.
Мені написала вчителька, яка приїхала в Київ на один день.
Вона дуже просила про зустріч, бо їй хотілося, щоб я залишила їй автограф в своїй книзі. Вона просила зустрітися будь де. Хоча б на п‘ять хвилин.
І остання фраза —
«Я розумію, що я з Донецька. Я розумію, що можливо Вам не зручно зі мною зустрічатися. Я також розумію, що, можливо, Ви боїтеся. Але мені би дуже хотілося, щоб хоча б на п‘ять хвилин…».

Від неї одразу повіяло теплом.
Дивне враження. Я зараз вже неясно пам‘ятаю її риси обличчя, статуру, а ось відчуття тепла пам‘ятаю.
Вона тримала в руках мою книгу, орхідею, ще якусь об‘ємну сумку і валізу на колесиках. Я ще тоді здивувалася, як все це вміщається в її руках.
В нас було всього сорок хвилин, бо за дві години в неї був потяг додому.
І ми почали розмовляти. Ні, не так. Ми почали дуже швидко щось розповідати один одному, сперечатися, знов розповідати, українською, російською, суржиком, знов російською.
Вона мені розповідала, як рятувалася від обстрілів в підвалах разом з дітьми.
І, дивлячись мені прямо в очі, питала, хто саме стріляє по Донецьку?
Я відкривала в своєму планшеті відео, посилання, свідчення, докази, знов посилання і намагалася за ці сорок хвилин щось встигнути пояснити, прочитати, показати, розвінчати російську пропаганду, знов пояснити.
Я розповідала про мітинги, які були організовані нелюдями з російськими паспортами і посвідченнями ФСБ. Я розповідала про Степана Чубенко, шістнадцятирічного футболіста з Краматорська, якого довго катували, а потім вбили за жовто - блакитну стрічку на рюкзаку.
Вона розповідала про своїх дітей, про те, що із-за хвороби батьків, вона не могла виїхати, а зараз вже звикла і намагається про все це не думати, бо можна втратити розум. Вона розповідала, як зникла їх вчителька української мови, просто зникла, але колеги розповідали, що її спочатку катували, а потім просто спалили живцем. Вона теж спочатку боялася, а потім звикла, бо їй все одно потрібно бути поруч з батьками, бо, крім неї, більше нікого немає.
Раптом, вона подивилася на годинник і швидко вскочила.
Залишилася година, щоб доїхати на вокзал.

Я була приголомшена.
Це була рідна людина. Зі своїми проблемами, світоглядом, радощами, сумом. Но дуже рідна. І тепла.
Ми забули про автограф і я її наздоганяла…
Ми забули про орхідею, і вона верталася, бо це був її подарунок для мене.
Підписуючи книжку, я хлюпала носом, а вона дістала із величезної сумки аркуш від учнівського зошита в клітинку і написала свою адресу і телефон.
Написала олівцем, чітким почерком. Як в дитинстві. І додала — «Я ж вчитель математики в початкових класах. В мене завжди з собою є зошит в клітинку і олівець».
Я ще раз ії обійняла і сказала дуже тихо — «Я чомусь відчуваю, що ми з тобою ще обов‘язково зустрінемся. Ось таке в мене передбачення».

Я розуміла, що зараз, під час війни, вона не змогла б виїхати з Донецька разом із хворими батьками. Але вона знайшла можливість…
Через друзів, знайомих, родичів….
Вона знайшла можливість зробити так, щоб я сьогодні могла голосно сказати, що…
Донецьк — це Україна!