Попри нібито логічну думку про те, що Червона армія після пере | політ технолога ✙
Попри нібито логічну думку про те, що Червона армія після перемоги в Другій світовій була на вершині вершин в СРСР, самі червоноармійці і офіцери в умовах радянського ладу залишалися ігнорованою кастою.
В 1947 році для офіцерів і генералів Червоної армії в запасі і відставці - тобто для тих хто пройшов війну і був звільнений в 1945 в зв'язку з істотним скороченням армії було введено спеціальні нашивки на погони, які позначають те що вони вже не діючі військові. На практиці це породило масу конфліктів, побутове презирство до офіцерів запасу які пройшли війну з цими нашивками, адже багато хто з солдатів хильнувши зайвого спокійно міг зігнати агресію на таких колишніх командирах, які несли колективну вину за загибель товаришів. Врешті, значна кількість ветеранів війни називала ці нашивки на погони приниженням, ніби вони офіцери другого сорту. Офіційно їх так і не скасували, просто вони більше не з'являлися в наказах про уніформу. Але спроби політично каструвати армію в СРСР були постійні. Попри перемогу у війні Червона армія як корпорація всередині радянської влади не змогла здобути ані якісно вищий статус-кво, ані більшу свободу, лише символічний капітал у вигляді зростання соціального престижу військової професії.
Ніяких парадів після 1945 року аж до 1960-х ніким не проводилося. Маршал Жуков попри усі дифірамби (більшість з яких з'явилися вже після його смерті) був відправлений на абсолютно дрібну для його масштабів посаду очільника Одеського військового округу, а потім на посаду командуючого Уральським військовим округом. Не начальником генерального штабу, не військовим міністром, всього-навсього командиром військових округів, які не мали якогось почесного значення (зокрема, наприклад Київський ВО був значно сильніший і почесніший за Одеський, а про Московський ВО і взагалі не доводиться говорити).
Починаючи з самого 1918 року Червона армія була класово ворожим елементом для партії більшовиків і усі в партії це прекрасно розуміли. Розуміли, але вдіяти нічого не могли: для війни проти білих і інших ворогів були потрібні якщо не фахові генерали, то хоча би штабс-капітани і поручики, люди з вищою військовою освітою, а в ідеалі - хоча би хтось з випускників Академії генерального штабу. До лав РСЧА тисячами вступали колишні гвардійські, козачі офіцери, і навіть учасники білого руху. Легендарний білий генерал Яків Слащов викладав на курсах підвищення кваліфікації червоних командирів "Выстрел" в Києві. І це не кажучи про Муравйова, Бонч-Бруєвича (брат відомого революціонера був царським генералом), врешті самого Брусилова. Інакше армію було збудувати просто неможливо - робітники і селяни у ній навряд могли б бути локомотивом, бо їхній функціонал зовсім не про планування операцій стратегічних рівнів. Тому воєнспеци були кров'ю і кістяком Червоної армії, і це звісно ж не могло не хвилювати партію.
Репресії 1930-х років стимулювали взаємну недовіру верхівки армії і партії та НКВС з іншого боку. Тому заколот Тухачевського проти Сталіна цілком вірогідно міг мати шанси на успіх. І це пояснює те, чому до 1941 року Червона армія підійшла абсолютно обезголовлена - з вчорашніми капітанами на посадах полковників.
Увесь цей час всередину тіла Червоної армії (такої нібито класово близької за словами більшовиків) були встромлені дві структури, які мали серйозно політично обмежувати ініціативу керівництва армії. Це військово-політичне управління, замполіти які були в кожній військовій частині - по суті контрольний браслет на нозі армії від партії КПРС. З іншого боку - це Особливі відділи, "особісти", які так само існували в кожній військовій частині і були спрямовані на контроль політичної благодійності. Особісти офіційно підкорювалися структурам держбезпеки НКВС-КДБ, що для армійської практики в Світі досить рідкісно і навіть принизливо.
