Мої вітання, любі друзі. Зазвичай я до такого не вдаюся, але н | yourspiritua

Мої вітання, любі друзі. Зазвичай я до такого не вдаюся, але на фоні загальної тривоги з приводу вторгнення у мене трапляються флешбеки і при тому не найкращі.
Так, власне, про що я.
Коли у мене наростає тривожність, мозок пригадує мені старі добрі ОКР-приколи, які я давно поборола. Не хочеться розповідати про це, тому що швидше за все тебе сприймуть за чергову показушніцу, адже де ще не було блогера, у якого б не траплялися якісь розлади? Та зараз мені все одно, і я пишу це радше для себе. Щоб відвести душу. Проте, якщо комусь буде цікаво, я тільки за.

Щойно я побачила кинуті на підлозі шкарпетки і у голові промайнула думка: "Якщо я підніму їх, то війни не буде". І що я зробила? Підняла. Відвела своїй душі короткочасне заспокійливе, що не вимагає матеріального ресурсу. Наступні п'ятнадцять хвилин можна пожити спокійно.

Але, якщо повернутися десь на три роки тому, то одиночна думка видається нічим, порівняно з тим жахом, який приносять такі думки на постійній основі. У мене це з'явилося якось в один момент, ніби після Нового року. Спершу взагалі нічого не розуміла, спробувала розповісти мамі. Проте у поспіху вона мене не зрозуміла і я більше не намагалася. "Це якось надто ненормально".
А у чому взагалі була суть? Я можу описати це, ніби як до тебе в голову в якийсь момент підсадили іншу людину. Дуже погану, яка постійно надокучає. Саме так я алегорично це собі уявляла.
Умови завжди були дуже подібні, або хтось мав померти, або дуже сильно захворіти. А от "заспокоєння" вже не обмежувалися фантазією ніяк. "Підніми цю ручку за три секунди, інакше твоя мама захворіє", "Видерни з руки три волосини, інакше хтось з сім'ї помре" тощо. Це було страшно, і це затягувало. Якщо на початку я говорила про це як спосіб заспокоєння – тепер же я описую стан невідпускаючої тривоги.

Здається, продовжувалося те все місяці три, а може і більше, я не в силах згадати. У інтернеті я нічого не знайшла. Якщо і потрапляла на дописи про ОКР, то тільки про постійне миття рук і все таке, а це зовсім не моє.

Та, власне, зрештою мені це жах як набридло, тому що інколи самі завдання починали стосуватися інших людей і це приносило жахливі незручності. Потрібно було щось думати. І, зрештою, я вирішила поставити своєму мозку єдину умову, яка повинна була діяти постійно. Так би мовити, я вирішила переграти супротивника його ж картою. Умова була така: "Якщо ти виконуєш завдання – то його припис збудеться, а якщо ні – то все буде нормально". Тобто я просто перевернула умови. Звісно, мені це не далося одразу. Я відмовлялася від завдань через раз, допоки цих відмов не ставало все більше. Зрештою, мені вдалося збайдужіти до жорстоких "умов", що виникали у голові, а потім і повністю від цього відійти.

Насправді, зараз я думаю, що це щаслива випадковість, що я нічого не вичитала про це в інтернеті. Хтозна, що б тоді вертілося у мене в мізках, якби я таки вичитала ті рядки, що "ОКР повністю не лікується, а для покращення стану потрібно вживати ліки". Імовірніше за все, я б повірила у це і почувалася б ще гірше, але все ж наполягла на відвіданні психолога, що ж.

Це вражає, якщо ви дочитали аж сюди. Дякую за невелике заглиблення в цю заплутану історію. Хтозна, як сприймете її саме ви, але мені стало трошки легше. Врешті-решт, у багатьох із нас зараз розшатані нерви