Українське кіно з fvckin octopus. ІІ частина Політичний пор | Зейгарнік Ефект
Українське кіно з fvckin octopus. ІІ частина
Політичний порядок денний, на жаль, залишається актуальною і дуже болісною темою для українського суспільства, тож не дивно, що митці різних жанрів звертаються до неї у своїй творчості. Одні рефлексують, інші – намагаються задокументувати та оповісти хід розвитку подій. Мета спільна – нагадати тим, хто забуває.
Хоч події «Атлантиди» Валентина Васяновича розгортаються у майбутньому, після перемоги України у війні, можна не сумніватися у тому, що показане на екрані насправді так чи інакше відбудеться. «Усі війни починаються однаково, – казав режисер, – а закінчуються ексгумаціями». Фільм шокує суворою буденністю, порядками, які збереглися з часів війни – коли те, що спочатку здавалося тимчасовим, стало рутиною. Висвітлені події сприймаються абсолютно чужорідно в контексті країни, яка, здається, поступово все більше і більше забуває про те, що відбувається на Сході. Перед героями постають питання: яка подальша доля землі, на якій пролито стільки крові? Забути все і кинути, виїхати і пробачити? Із самого початку нас занурюють у гущу внутрішніх переживань тих, хто вже й не уявляє свого життя без війни. Повна дезорієнтація в новому світі, нерозуміння, заради чого варто рухатися далі, оскільки звичний хід історії зупинився, і тепер складно ставити банальні цілі.
Документальна стрічка Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» має набагато позитивніший настрій. Її герої знайшли для себе захоплення, яке водночас і об’єднує сім’ю, і стає способом рефлексії – вони знімають кіно. Ганна з чотирма дітьми живуть у прифронтовій Красногорівці. Найстарша дочка Мирослава мріє вступити до столичного ВНЗ на оператора і бере участь у кінотаборі «Жовтий автобус», де, власне, режисерка і познайомилась із цією сім’єю. Процес своїх аматорських зйомок справляє на них наче терапевтичний ефект. Абсурдність же цієї реальності проявляється на стику звичайної повсякденності з її веселими моментами та паралельного життя під обстрілами і потреби постійно ховатися у підвал.
Якщо ж про війну на Сході щороку з’являються нові й нові фільми, то подіям південного фронту, з яких, власне, все і починалось, досі приділено занадто мало уваги. Ледь не єдиною художньою стрічкою про анексію півострова стали «Черкаси» Тимура Ященка. Фільм розповідає про долю однойменного морського тральщика, який став останнім українським кораблем у Криму, та його екіпажу. Попри деякі побоювання, картина не грішить ідеалізацією героїв. Режисерові добре вдалося передати атмосферу на судні з усіма її внутрішніми особливостями: будні моряків супроводжуються традиційними посвятами, лайками, співом та нецензурною лексикою. Двомовність персонажів зайвий раз вказує на дійсний стан справ. Не обійшлося також без допомоги справжнього командира судна Юрія Федаша, який виступив у ролі консультанта. За його словами, фільм достатньо точно відтворює хронологію подій, але моральний дух серед матросів насправді був вищим.
