2018-09-06 21:18:45
Так трапилось.
Довго розповідати всю історію мого життя, але так трапилось (бо так мало трапитись, сказав би Курт Воннегут), що мені 30 і я пішла знову вчитись. Ще й на 1ий курс. Ще й на стаціонар. Оскільки моя перша освіта - економічна, а ту, що я здобуваю зараз, це точні науки, мені не вдалось знайти варіант навчання за програмою післядипломної освіти. Тому я 30річна, що вчиться в групі дітей, які буквально пару місяців тому були школярами.
Хочу, щоб мене зрозуміли правильно: я знаю, що не всі 30тирічні однакові, так само і не можна рівняти всіх 17тирічних, але я пишу про себе і про досвід адового інтроверта(це я), який потрапив в групу молодих(читай малих) нерозсудливий і шалених людинок.
Вперше я зіштовхнулась з цією тусовкою школярів, коли я відвідала день відкритих дверей у своєму ВНЗ. Я хотіла дізнатись які бонуси я отримаю, якщо у мене вже є освіта і чи є “знижки”, для тих, хто вже катався на цьому атракціоні.
Зі мною пішла моя сестра, яка рік тому випустилась з цього ж ВНЗ, відповідно вона на 8 років молодша від мене, що, мабуть, іронічно. Для кращого уявлення як ми почувались: це був понеділок 9-та ранку. Жодна з нас не працює в офісі, тобто, що таке година пік в метро я блаженно забула багато років тому. Це один з привілеїв роботи на себе.
Отже, понеділок, ранок, квітень, ще достатньо прохолодно, в метро ранковий апокаліпсис. Ми мрачні та сонні, як два упирі, які вперше вийшли на сонце, чомусь прийшли трохи заздалегідь, тож ми взяли собі кави та стали на курилку біля корпусу чекати.
А тепер важлива ремарка - я знаю, що я описую доволі звичайні речі. З року в рік відбувається вступна кампанія і студентів загалом скрізь достобіса і я теж була колись студенткою і багато хто теж був. Тобто кілька абітурієнтів, які кудись йдуть, то не має бути дивним видовищем. Але, насправді, від цього не стає меншим культурний шок від того, що я і люди мого віку, які мене оточують настільки сильно відрізняються від цих абітурієнтів. Я ніколи раніше не порівнювала себе з 17-20річними і ніколи не усвідомлювала, що можна непомітно для себе постаріти з середини зберігаючи відносну (давайте дивитись правді в обличчя) молодість ззовні. Тож було над чим подумати.
Наше місце дозволяло споглядати всіх абітурієнтів, які бігли на івент, який визначить їх все подальше життя. Або так вони думали.
- Подивись на них! Вони ще живі всередині! Вони ще не знають що їх чекає! - Це я звертаюсь сиплим голосом до своєї сестри.
- Та да, життя їх навіть ще не почало ламати кістка за кісткою.
- Вони думають, що не вступити в університет це найжахливіше, що може трапитись в їхньому житті, - зловіще сміюсь, бо уявляю калейдоскопом всі майбутні події, що вже чатують на них.
- Ага, вони не знають, що через 6 років вони будуть сидіти на своїй роботі і битись головою об стіл з думкою “заради цього я 6 років вчився??!!”.
- А ще через якийсь час їх звільнять з роботи, на яку вони вже витратили 4 роки свого життя і вони страждатимуть “куди поділись 10 років мого життя?”.
- А навіть якщо не звільнять, то вони будуть мріяти, щоб звільнили...
Діалог в такому напрямку продовжувався якийсь час. В нас багато жовчі, нас надовго вистачає.
А батьки, в цей час, ведуть дітей до омріяного універу, що теж іронічно, бо мене туди привела молодша сестра, і в очі нам кидається яскраве світло, що хаотично на всі боки ллється і розплескується з очей цих молодих людей. Надія, сподівання, віра в майбутнє. Ось, що виражали їхні світлі трохи знервовані обличчя.
Біль, безвихідь, тлєн, втому, цинізм. Ось, що виражали наші. Ну і, можливо, голод, бо ранній ранок і ми не поснідали.
235 views18:18
B
