Є держави-армії, є держави-крамниці, держави-церкви. Україна - | ✙Над пропастью кринжи✙
Є держави-армії, є держави-крамниці, держави-церкви. Україна - це держава-доля. Гортаєш профілі десь у соцмережах в якійсь іноземній тусовці - бачиш серед іноземців людину з України, або ще краще іноземця з українськими коренями. Накручуєш собі: ось точно, його бабці теж пережили Голодомор, прадіда вбило рядовим біцем РККА війні, а прапрапрапрапрадіда забрали у солдати на 25 років, були в його роду кріпаки, а хтось під загрозою репресій віддав більшовикам хату, в якій потім зробили волосну управу. Це і є Україна - не ідентичність, а доля, спільно пережита трагедія. У цьому наш темний міф, оповитий словом "журба" і викреслити його з нашої голови означатиме викреслити самих себе із життя. Зараз ми переживаємо одну із новітніх колективних трагедій, нову частину спільної національної долі. Але поки, відступимо вбік від власне українців і України.
На прапорі балтійських німців з одного з фрайкорів, який воював з латишами-союзниками Антанти та червоними був напис "Und doch" - "І все-таки". Прапор уособлював собою дію всупереч обставинам - справа збереження влади німців на Балтиці після 1918 року була завідомо справою програшною, війною без права на перемогу, яку німці, однак, вели. Передусім тому, що залишалися людьми європейської культури і шматочком західної цивілізації. І цей тест, на належність до європейської культури ми проходимо досі: він зовсім не у латиниці чи навіть вірі у Христа (хоча, безумовно, без неї - нікуди), не у кольорі шкіри і розрізі очей чи походженні. Він у дії всупереч обставинам - у самовизначенні через пережиття пристрастей, подолання перешкод і існування не дивлячись на обставини.
Гуманітарії часто роблять сильні спрощення, які дозволяють яскравіше описувати великі феномени. Часом Захід описують як культуру діяльнісну - вимушену увесь час діяти, щось робити і перевершувати, змінюватися і долати невидимий внутрішній невроз, на противагу Сходу - культурі споглядання, пошуку гармонії і рівноваги. Швейцарський письменник Герман Гессе колись провів цю різницю між Заходом і Сходом у образах Будди, абсолютно гармонійно і умиротворено зображеного його послідовниками і розіп'ятого Христа, який напружується до межі. Це і є різниця між Сходом і Заходом, і ціна яку платимо досі - ціна нашої пасивності, ціна перебування у пустому спогляданні замість ототожнення себе із діяльністю.
І в цьому наш іспит. Довести власну належність до діяльнісної культури - бути всупереч і перемогти впертістю з часом. В 2014 році ми вперше масово і колективно відмовилися від споглядання - не захотіли жити долею рака, якого варять поступово у теплій воді, так аби той того не помічав. І це перша сходинка, яка і відкрила нам іспит.
Тепер же нас чекає нелегке життя з тягарем. У України сьогодні на носі дві рольових моделі: Веймарська Німеччина, або ж повоєнна ФРН. І окуповані Рур та Саарланд як ніколи нагадують Донбас - а наша повсякденність часом близиться до реалій описаних Ремарком. Обидві ці моделі - не предмет вибору, а наслідок дій РФ і світового співтовариства - наскільки проблемною за наслідками для нас виявиться ця нинішня заруба з Росією. Однак смак того, що попередні етапи ми програли дійсно є: розгром для нас не смертельний, а саме наше існування тепер підважено.
Те, що РФ робить з нами так чи інакше буде нести на собі печатку туги і приниження, які будуть сквозити в українському просторі десяток років до смерті Путіна. Жити з усвідомленням існування окупованих територій, із вічною загрозою нової великої війни - приниження, жити в умовах післявоєнних збитків із травмою пережитих втрат - приниження. І нам навряд чи уникнути цієї емоції у нашому становленні - навіть якщо ми ретроспективно думаємо, що уже пережили її достатньо у минулому.
Та саме лише це приниження здатне нас змінити остаточно. Сама лише ситуація, в якій ми зависнемо над прірвою ладна змінити нас, і доточити деталі, не виточені часом. З іншими це відбулося раніше - і, майже з усіма, через приниження. В 1812 році британці увійшли у США і навіть спалили столицю - Вашингтон.
