2021-04-03 16:00:45
Десь в 15, вже 5 років як кохав, молодим, примітивним, гормональним коханням.
Так, як може кохати парубок з 9-го класу.
Ми вже як найкращі друзі, сестра і брат: звісно ж вона теже мене любить, треба лиш сказати, і я забуду минуле життя і все, все це що було до.Ми в школі.
Втекли з уроку французької.
2-ий поверх, білі стіни, в повітрі намагнічена енергія (думаю саме так відчувався Всесвіт зразу після великого вибуху).
Гоооосподи, яка ж вона красуня.Розслабся, розслабся.Оу. Вона щось говорить. Блін, може це щось важливе? Я не можу розібрати слів, надіюсь вона нічого не спитає, треба пошвидше признатись, ато ніяково вийде.О. О! Такс. Це саме та пауза.–Я тебе люблю.
–Я тебе теж,
– майже зразу вона відповіла.Пауза. Великий вибух. Початок всесвіту.14 мільярдів років тому.1, 3, 5 секунд переливаються в хвилину, і вона каже:
–Ти зараз серйозно? Я думала ти жартуєш.
Всі знають про великий вибух, та початок всесвіту, звісно ж про це більше говорять, це хайпово (на стільки, на скільки наука може бути хайповою), натхненно, бажано, але не всі знають що так чи інакше нас чекає потім велике зжаття, коли будь-яка матерія розпадеться, поняття часу не матиме значення.
Так само з коханням...
Але тут не про сумне.
Я з мальовничого, свіжого, гірського села Сопів.
Десь до 15-ти не знав що таке інстаграм, максимум засиджувався в комп'ютері щоб пограти "піксельні" ігри типу CS 1.6, пам'ятаю ми виходили в Коломию (найближче місто) щоб засісти в стрілялки, а потім ішли на картошку фрі в якесь кафе (ооо, це була ще та подія, часто я вдягав найкращу сорочку для "виходу в люди").
Ніхто не думав про майбутнє.Правильність життя в цілому.Самореалізацію.Баланс.Ми були не просто в гірському селі, а біля дач, де багато малини, черешень, яблук, горішків: добавте сюди літні канікули та сміливих п'ятикласників та отримаєте моє дитинство.
Також лазили на лісопилці, по вишках всяких, і якесь таке дивне відчуття...
Цей момент ніби проживала інша людина.
Характер, погляди, хотьба – змінилось все.
А стартом був той самй момент:
–ти зараз серйозно? Я думала ти жартуєш.
Після цього, як то часто буває я не став Ромео, який хоче покінчити з собою чи надто настирливо "досягнути дівчини".
Мене охопила повна апатія, як я зрозумів потім це був екзистенціальний кризис.
Думав тільки про одне питання: а нащо ми живемо? В чому ж сенс цього всього? Якщо кохання мені не доступне, в додачу вже скоро почнеться доросле, скучне життя...
Шукав я відповідь в друзів, батьків, питався в священників, від православних до євреїв, ієговістів, прочитав Біблію.
І зрозумів що його просто
немає як такого, кожен щось собі видумує...І тут... Я натрапив на книгу: "людина в пошуках справжнього сенсу", заголовок дуже заінтригував, бо це якраз було про мене.
Це книга в якій психотерапевт потрапив до концтабору, де на нього чекали голод, приниження, хвороби, постійна загроза життю.
І головний посил:2-ій стадія в'язня: цілковита апатія. Спочатку люди надіялись на спасіння, жартували, думали що це сон, але потім...
Хтось просто байдуже не вставав з ліжка, так ж байдуже дивився як вбивають його друзів чи його ж самого.
І люди що не знаходили сенсу в своїх стражданнях – не виживали (а сенс можу бути чи то просто бажання залишитись гідним, чи то щоб допомогти товаришам, чи видати книгу після спасіння яке малоймовірне).
Я провів аналогію з своїм життям і зрозумів: мені потрібна ціль, сенс.
І це була психотерапія. Я хотів стати як Віктор Франкл.
1.3K views13:00
Д
