Я завжди боялася стосунків із людиною з явною інвалідністю. Ну | Поки молода

Я завжди боялася стосунків із людиною з явною інвалідністю. Ну як же так, це треба мати відвагу, щоб свідомо відмовитись від звичних пропозицій. Як переходити грань платонічності? Людей з інвалідністю я бачу тільки скромних, тихих, не дуже задоволених життям та погано соціалізованих. Ні-ні, це ризик, я нанесу ще більшу травму.

Канєшно, мозок, а не пішов би ти нахуй?

У кімнаті — ядовите червоне світло, пахне травою і грає Скриптонит. Я сиджу верхи на своєму кавалерові, а поруч з нами, на підлозі — милиці, бинти та купа ще якихось екзоскелетів. Без них він би до мене не дійшов і не доїхав. Він привіз дорогі презервативи та купу їжі, я вже стомилася ржати, губи розкусані до м'яса. Він хитає головою в такт музиці і наводить пальцями фігури на моєму животі. Не можу дочекатися.

****

Він найліпший друг моїх нових кентів. Тієї дівчини, з якою ми зійшлись у тіндері та неминуче переспали в день знайомства, і її хлопця, з яким у нас незабаром відбувся трійник. До знайомства з цим другом я за останні тижні майже нікого, крім них, не бачила. Сексом більше не займаємось — було круто, та стомились від експериментів. Тепер тільки бухаємо.

Коли моя дівчина заявила, що не приїде на новий рік, я погодилася святкувати з компанією тіндер-дами. Вона завбачливо запросила всіх на пиво, щоб спростити життя тридцять першого.

Тіндер-пара розповідала, що є у них там один друг — один з найкращих і найсмішніших людей евер, любить подорожі та собак, жартує гейські жарти, і що з ним як за кам'яною стіною. Натяків на інвалідність не було взагалі. На їхніх спільних п'яних відео я не помітила жодних деформацій, а інстаграму в нього немає.

Вона підігрівала інтерес до нього ще задовго до нашого колективного знайомства. Знаючи про мій фетиш на венчасті руки, вона експлуатувала його для фоток. А він все жартував, коли познайомимось!

Вперше я побачила наживо не його обличчя, а милиці, якими він ступив за поріжок нашого залу в барі. Ну, ногу зламав мабуть, думала я. Може одразу дві, люди мого віку дуже неуважні, але ж то таке.

Впродовж першої години я зрозуміла, що не можу перед ним не рисуватися. По-перше, він красивий і засукав рукава. По-друге, він грався зі своїм волоссям і впевнено жартував про гомоєблю, якої в нього начебто ніколи не буде (подивимось). По-третє, він дуже поважно звертався до дівчат і не ссав робити компліменти чоловікам.

Від радості зустріти чоловіка з такою жвавою та тендітною реакцією я розгубилася.

Я тримала долоню між стегон, закинутих одне на одне, і коли він сміявся з моїх жартів, сильно стискала їх. Або він мене зараз схвалює, думала я собі, або якщо ні, то його місце на обочинє битія.

— Давайте подумаємо про іграшки на ялинку, — каже подруга.
— Та чого там, ми з тобою свої повісимо, — відповідаю я натягнутим голосом. Її хлопець рже, за ним дзвінко підхоплює і мій ненаглядний. Я вже сама вібрую як та іграшка. Ну, значить сьогодні обійдеться і без обочин!

Коли він відлучився до вбиральні, я спитала у подруги, що ж не так. Вона назвала дуже складний діагноз, я його не пам'ятаю і задля анонімності не уточнюватиму. Тобто він не зламав собі ногу, це так постійно. Мені стало страшно. Я перестала розуміти, що відбувається, і мало не злізла під стіл від протиріч, які відчувала в цю секунду.

Мені було дуже соромно, але чому я вимагала від себе спокою? Писати про інклюзивні міста і вчити суспільство не називати людей інвалідами — це одне. А зіткнутися з інвалідністю в людині, поруч з якою мені хочеться бути зіркою номер 1, це інше, це дотична до мене і моїх звичок реальність. Звісно, мені потрібен час!

Коли він повернувся, я сховала очі в телефон.