2021-09-26 15:52:43
Трансатлантичні стосунки в тихоокеанському регіоні
Змушений трохи відволіктись від внутрішньоамериканських справ і поглянути на міжнародну складову. Та й коли це робити, якщо не зараз?
Головні новини останніх тижнів — угода США з Британією та Австралією щодо співпраці, яка передбачає побудову для останньої 12 атомних підводних човнів, що — безпрецедентний крок. Лондон і Вашингтон відкривають австралійцям двері до елітного клубу країн, що володіють такою технологією. Дотепер жодна країна, що не має ядерного арсеналу, не володіла атомними субмаринами. Зв’язок тут досить безпосередній, адже для живлення атомних підводних човнів використовується високозбагачений уран, такий як в ядерній зброї. Більше того, в Австралії навіть не має жодної АЕС (при тому, що за запасами урану Австралія третя в світі — після Казахстану і Канади).
Таким чином угода розтягує договір про нерозповсюдження ядерної зброї до небезпечної межі. І все це (начебто) для стримування китайської загрози в регіоні.
Але скандал не в цьому. А в тому, що ця нова угода відмінила попередню угоду Австралії з Францією. Згідно з нею Франція мала збудувати для Австралії не атомних підводних човнів на 66 млрд доларів. Вагома і досить неочікувана втрата для Парижу, на яку той відреагував максимально жорстко в дипломатичних межах. Зокрема, відкликавши свого посла з США вперше за історію стосунків двох держав. Таку-сяку реакцію на цей «кидок» продемонстрували і партнери Франції по ЄС. І хоч Байден з Макроном вже встигли поговорити по телефону і посла, здається, повернули назад, історія — не поодинокий випадок, а, скоріше, свідчення певного стану речей, який не зовсім очевидно проглядається з умовної інформаційної поверхні.
Хоч формально перемогу Байдена вітали в Європі і заохочували повернення до традиційного трансатлантичного партнерства за американського лідерства, проте між рядків читалась інша історія.
Трамп в дечому був зручним президентом для сучасної Європи. Хороший привід ігнорувати американські інтереси, прикриваючись для широкого загалу неадекватністю рудого очільника Білого дому.
Берліну, скажімо, це дозволило ігнорувати вашингтонське невдоволення Північним потоком-2. Французи ж, загалом схильні до антиамериканського настрою, розгорнули цю риторику по повній.
Ще в часі президентської кампанії європейці прицмокуючи язиком заявляли, мовляв 4 роки Трампа так спаскудили трансатлантичну дружбу, що заледве можна просто повернути все як було.
Байдена в Європі зустріли не з розкритими обіймами, а з холодними формальними тезами про важливість стосунків з Америкою.
В той же час за період «міжвладдя» до інавгурації Джо, європейці, під проводом Берліна, встигли підписати інвестиційну угоди з Китаєм, а французи спровокували новий етап розмов про європейську стратегічну автономність (читай — незалежність від Вашингтону).
Байден, в контексті такого ставлення хитрих європейців, може здатись наївним обдуреним дідусем. І, чесно кажучи, таким мені і здавався до цього тижня.
Якщо ж поглянути на питання під дещо іншим кутом, то може скластись і інша картина. А тактичні невдачі американців – частиною стратегічного плану.
За півроку Вашингтон встиг закрити питання з ПП2, відмовившись від затії його зупиняти, вивести війська з Афганістану, не обтяжуючи себе необхідність консультуватись з європейськими союзниками, а також суттєво змінили баланс сил в Тихому океані угодою з Австралією (знову ж таки, підставивши європейців).
Обама, важливою частиною адміністрації якого був Байден, гучно проголошував свій «розворот» в сторону Азії. Для цього обіцяв закінчити війну в Іраку, руками держсекретаря Клінтон «перегрузив» стосунки з Росією…загалом аналітики сходяться в думці, що розворот не вдався.
Адміністрація Байдена — це великою мірою, ті самі обамівсикі кадри.
27 views12:52
Є
