2022-07-27 17:17:49
А правда, Донецьк. Слухай, в мене дуже важливе питання.
До нас на склад прийшла 10-річна Катя з Маріуполя. Ми зібрали одяг, взуття для Каті, я особисто знайшла для неї білого м’якого тюленя. І коли віддавала того тюленя, я сказала їй щось типу:
Не бійся, Катю, Маріуполь повернеться, все відбудуємо.
В той самий вечір Катя з моїм тюленем поїхала до нового дому - на Лук’янівку. І туди вдарила ракета від дружньої братської країни. Катя вижила - її будинок був навпроти, але її маму було поранено, та й тюленя трохи підрихтувало осколками. Катя спіймала нервовий зрив. Потім вона трошки оговталася й прийшла за речами - вже до літа.
Я знайшла їй тепер якогось рожевого однорога, і вже передавала мовчки, але Катя сказала:
А я тюленя зашила, мене мама навчила шити. І Маріуполь отак зашиємо, да?
І знаєш, Донецьк, що я відповіла? Я відповіла: “так”. І знаєш, Донецьк, що я відчула? Я відчула: так, я не брешу. Я чомусь знаю і про Маріуполь, і про Херсон, і про Балаклію з Лисичанськом. Відбудуємо. Повернуться.
Але в мене є питання. А ти? Ти точно не вмер?
Бо про тебе я не впевнена взагалі.
От уяви собі коріння, Донецьк. Воно міцне, величезне, воно проросло там, де проходила асфальтова доріжка та здибило її, розгромило асфальт, зробило тріщини. Така собі величезна змія. Що ж за дерево дало таке коріння?
Але якщо пошукати голову від цього хвоста, раптом виявляється, що її немає - місце, де було саме дерево, порожнє. Дерево спиляли.
Що тобі це нагадує, Донецьк?
Правильно: з тобою так само. Твій хвіст прорізав мені наскрізь, все, що було всередині, крізь тріщини вивалилося назовні - жорсткість, злість, агресія, біль, скепсис, цинізм. А дерева немає. Коріння нікуди не веде.
І знаєш, Донецьк, чого я ніяк не можу збагнути?
От коли 17 липня 2014 року мене вирвали з тебе, мені було боляче. Рвали наживо, відкромсали частини, відірвали живу шкіру. Мені було боляче… Але ж і тобі, з твого боку, повинно було бути боляче теж! Бо я точно знаю: 17 липня 2014 року ти точно був живим.
А зараз, Донецьк? А зараз?
Як так - в мене не зажило, а в тебе, виходить, затягнулося? Як ти так зміг, якщо це страшно?
А страшніше те, що немає такої Каті в світі, який я могла б дивитися в очі та казати, що ти повернешся.
А найстрашніше - те, що я оце пишу тобі й відчуваю, що на тому місці, де повинен бути адресат, немає навіть поштових скриньок.
#мояісторія
884 views14:17