Вчора був рік, як ми поїхали до Європи на два тижні. Війна за | Галюки
Вчора був рік, як ми поїхали до Європи на два тижні.
Війна застала нас вдома. 24 лютого було два прильоти в аеропорт. Будинок, в якому на 7 поверсі знаходиться наша кутова квартира, є крайньою багатоповерхівкою міста і знаходиться на одній лінії за кілька км від аеропорту. В будинку нема обладнаного підвалу, до укриття пішки біля кілометра.
Марічка просила переїхати на деякий час до якогось приватного будинку. Такої можливості, на жаль, не було. Військові літаки майже на рівні нашого поверху виробляли неймовірні кульбіти. Часті повітряні тривоги змусили погодитися перевезти сім‘ю на невелику турбазу до Закарпаття. За кілька днів там вимкнули світло і опалення – тому залишатися в холоді та темноті серед лісу в умовах невизначеності було ще небезпечніше ніж вдома.
Після консультацій зі служителями ми прийняли рішення на два тижні виїхати за кордон (троє малолітніх дітей давали легальну можливість) — в школах якраз оголосили канікули, тому ми вирішили відвідати знайомих в сусідніх країнах Європи і згодом через Польщу повернутися додому.
Зізнаюся, то було непросте рішення. Всі мої думки були пов’язані зі служінням українському народові. Останні кілька років ми почали більше служити разом з дружиною сімейним парам.
Але. Марічка не водить автомобіль, ми не проживали в приватному будинку з підвалом, тому, зваживши всі за і проти, прийняли рішення поїхати. Я був готовий, жертвуючи репутацією (не було можливо кожному пояснити свої особисті умови та обставини), взяти відповідальність за свою сім‘ю.
Перші кілька днів зупинилися в друзів у Будапешті, далі – на ніч у Брно до Демковських, а потім через Миколу Гарайдича потрапили до Праги. Місць у віруючих вже не знайшлося, але нас на кілька ночей прийняла незнайома світська жінка, сусідка якої запропонувала пожити кілька тижнів у великій готельній кімнаті у Мшено, за годину від Праги. Ми погодилися.
В березні мали змогу налаштувати медіакоманду та служіння проєкту Своїм по вірі.
Війна затягнулася. Школу перевели на дистанційне навчання. Ми жили в селі поруч з Млада Болеславом, куди їздили за продуктами. Церкву відвідували у Празі.
Якось вкінці березня, збираючись на богослужіння, отримав чітке слово знання – потрібно започаткувати церкву в Младі. Того ж дня поділився цим з пастором Леонідом Демчуком. Його відповідь була підтвердженням: «Ми про це вже давно молимося».
Я попросив про дві сім’ї, з якими ми могли б розпочати служіння. Погодилися родини Анатолія Луцика і Мирослава Демчука. Таким чином в арендованому домі молитви 10 квітня 2022 року відбулося перше зібрання нашої новоутвореної церкви.
Весною ми змогли домовитися з Міжнародною гуманітарною організацією «Сумка самарянина» про виділення коштів для допомоги українським біженцям в Чехії. Таким чином разом з командою волонтерів змогли допомогти кільком тисячам наших земляків, які втратили свої домівки в Україні.
Ми з сім’єю їхали на два тижні, не планували бути пасторами-засновниками української церкви в містечку, де виробляють автомобілі Skoda. Планували допомагати українцям в Україні, але Бог спланував, щоб цілий рік це робили в Чехії.
Ми мали бажання у травні 2022 повернутися додому. Але потрібно було сформувати команду служіння церкви та завершити проєкт допомоги біженцям.
Влітку в дітей канікули, тому нам було легше залишитися ще. Вкінці серпня ми повернулися на короткий час додому. Дівчатам дозволили продовжити дистанційне навчання, тому у вересні знову повернулися до Чехії, але вже як місіонери, щоб долаштувати служіння і передати управління церквою.
У листопаді хотіли повернутися, але через обстріл критичної інфрастуктури України почалася нова хвиля еміграції, тому ми знову залучили партнерство «Сумки самарянина» для допомоги другій хвилі українських біженців. І залишилися ще до березня.
12 лютого 2023 року я передав служіння в Українській Церкві ХВЄ м. Млада Болеслав. Відчуваємо, що наша перша місіонерська подорож до Чехії (яка була радісною, але й непростою) прийшла до завершення.
Церква готова рухатися далі без нашої безпосередньої допомоги.
