2021-03-19 11:24:32
Був у мене гріх. Одне видання захотіло поспілкуватися за літературу. Прийшов журналіст з телефоном, включив диктофон.
- Ну, розказуйте.
- Шо вам розказать?
- Кого з сучасних письменників читаєте?
- Нікого.
- Тобто?
- У мене голова так влаштована, що переробляє і трансформує все почуте. Тож щоб випадково не вкрасти я дистанціювався.
- Тобто взвгалі сучасного нічого не читаєте?
- Читаю лише мемуари, спогади. І вірші, бо вони поза часом, якшо це вірші.
- Так, а ви десь казали, що купа сучасної літератури, що з‘явилася останнім часом, це прекрасно.
- Так і є.
- Не читаючи нічого казали?
- Щоб розуміти тенденції розвитку не треба все читати. Часом дивлюся критику, професіоналів. Всі ці книжки це мовний фундамент розвитку літератури. І цілком можливо, попри купу графоманів і «модників», які згідно трендів кинулися в письменництво, там вже зараз є брулянти.
- А ви теж графоман?
- Ви мені скажіть.
- Я не дуже знайомий з вашими книжками.
- Як і я з вашими статтями. Бачите? Це життя. Ви ж пишете не до кінця розуміючи хто я? Тож і я можу про тенденції в літературі не читаючи.
- А російськомовна література?
- Я нею гидую.
- Навіть україномовних авторів?
- Це їхній вибір, не мій. Як на мене це тупік. Ментальний апендикс.
- Добре, дякую. Моде ще шось хочете сказать?
- Та нє.
- Мо порадите шось початківцям?
- Якщо можете не писать, то не пишіть. А якщо не можете, то не стримуйте себе. І пох на всіх.
- Добре, я вам ще родзвоню.
І тиша. Хіба півроку це може ше не строк для написання статті... Отаке.
307 views08:24
Г
