ПТСРПЕНЬ пам'ятаєш різницю, що вірші, а що коханці? що немає | як помирає френкі♡

ПТСРПЕНЬ

пам'ятаєш різницю, що вірші, а що коханці?
що немає різниці, про все пошкодуєш вранці?

подивився у небо, наївся піску і сонця.
ти нікого не любиш, тобі це усе здалося.

не здалося лише,
що писати - погана звичка.

що тепер - наче потяг,
а те, що було - як стрічка,

майорить у руках і зникає на мить із виду,
і лиш трошки розкриєш пальці - не буде сліду.

приїжджаєш у місто - спочатку занадто жарко,
вже асфальт перегрітий і люди гуляють в парку.

там усе як завжди і вціліли усі вітрини,
і великий плюс, що вже точно не плюнуть в спину.

це під тиском століття блідніє усе цікаве -
і ти теж байдужієш, і ти вже не твоя справа.

аж ген-ген, аж на зламі болить і періщить злива.
і отам уже компас - і той не такий важливий.

от околиця, літо. без снів і усяких знаків.
і нічого такого, а якось зриває якір.

а вертаєшся з міста - і знову напрочуд ясно.
кожне слово - команда і кожна молитва - гасло.

червоніє і гасне над морем палка заграва.
без чуттів і вмирати - не надто важлива справа.

більш нічого не скажу,
у серпні мені тихіше,

та про це нехай буде.
я, власне, тому і пишу:

ми недавно зайшли - ніби двадцять годин від дому,
але все це навколо до біса якесь знайоме.

позавчора вони стріляли, як навіжені,
у той берег, де ледь не вмерли мої легені.

де ми якось лишили зорі зніяковілі,
де лишився привид, прозора душа без тіла.

ми зустрілись з ним й обоє аж похололи.
я уже не такий і не буду таким ніколи.

та якщо я збагну, що лишився роки позаду,
то не зможу більше втікати від цього чаду.


але поки живий, випадають дивацькі карти.
і, буває, смієшся, хоч начебто і не варто.

і повторюєш мантру, й шепочеш до сходу сонця:
ти нікого не любиш, тобі це усе здалося.