Сміливість писати про знайоме Дивилася оце летсплей однієї ук | час ідеї настав

Сміливість писати про знайоме

Дивилася оце летсплей однієї української новели і піймала себе на тому, що українські реалії (особливо імена) в няшній мальовці і форматі ВН за звичкою різанули по сприйняттю. Хоча, так бути би не мало, звісно, просто давні приципи відлунюють.

Коли я тільки-тільки починала свої перші письменницькі спроби, начитавшись гарріпоттерів та іншої закордонної підліткової штуки, агресивно оминала давати персонажам слов'янські імена — це асоціювалося із дитячою літературою про школярів, чимось культурно-масштабним і старим, типу "Кайдашевої сім'ї", та російським кринджем. Усе сучасне та цікаве обов'язково мало бути вигадливим та американізовано-химерним, але аж ніяк не таким, з яким ми стикаємося у повсякденні. Hello, my fellow меншовартість.

Якесь розуміння почало приходити після прочитання роману "Daddy-long-legs" про майбутню письменницю, що виросла у дитячому притулку. У кінці прозвучали слова, які надовго в'їлися мені в мозок — "треба писати про те, що ти найкраще знаєш (моя кострубата реконструкція фрази з пам'яті)" — і заразом вбили в мені усі підліткові потуги народити повість про події на Титаніку, базуючись на похвилинному списку подій із Вікіпедії. Невелика втрата для світової культури.

Література — це дуже часто рефлексія письменника: про біди з макітрою, про злободенне (як суспільне, так і особистісне). Мені з моїм страхом води було би дуже просто написати про той же Титанік, але з іншого боку — емоційного. Але про Майка, типового пасажира третього класу зразка 1912 року — ні. Та навіть про іншого випадкового Майка, який живе десь у Лондоні, теж ні. Бо в гонитві за незвичністю та вишуканим словоблудством легко перетворити умовний Лондон у моральне віддзеркалення українського райцентру.

Так от, до чого я це все. Вписувати свої реалії в літературу теж треба вміти, але вміти так, щоб потім умовна тринадцятирічна Ідея не кинула книжку на півдорозі і не зареклася писати тільки щиру фантастику, а потім ще багато років не вибирала для своїх оповідань універсальних імен. І не уникала сучукрліту. Вписувати чужі реалії в літературу теж треба вміти, тут має бути багатогодинний рісьорч і таке інше (очевидне).

"Daddy-long-legs" прочитати раджу. Зайшла оце на вікісторінку роману і побачила, що деякі розумники примудрились його обізвати його "анти-феміністською казкою" (лол), і я аж пошкодувала, що огляди на книжки — не моя забава.

Дякую, що прочитали цей набір букв, це моя спроба відновити навички набирання ненаукових текстів більших за один абзац.

#вголос