Про одну нову-стару ідеологему, точніше відмазку для того, щоб | Андрій Іллєнко || офіційний канал ✙

Про одну нову-стару ідеологему, точніше відмазку для того, щоб далі ігнорувати українську мову в Україні. Про «українську російську».

Не буду повторювати очевидні речі, натомість пропоную подивитися на світовий досвід двомовності/багатомовності. Який у тому числі використовують як «аргумент» прихильники двомовності в Україні.

Очевидно, що сьогодні прямо виступати за офіційну двомовність в України не беруться навіть відверто промосковські сили (що є нашим досягненням), але по факту вони ж говорять саме про це.

Двомовні/багатомовні країни діляться на три групи:

1. Двомовні або багатомовні країни, де немає власної національної мови. Наприклад, Канада. Країна, створена переселенцями на новому місці.

2. Двомовні або багатомовні країни, де є декілька державотворчих етносів. Наприклад, Бельгія. Ця країна поділена на два регіони за мовно-етнічною ознакою. У Фландрії та Валонії не просто свої мови, у них свої регіональні парламенти та уряди. У Бельгії немає загальнонаціональних ЗМІ і партій — всі жорстко прив’язані до тієї чи іншої мовної спільноти. Бельгійці жартують, що є лише дві єдині спільні для всіх бельгійців інституції — це король та футбольна збірна.

3. Постколоніальні країни, які зберегли офіційний статус імперської мови. Наприклад, Ірландія чи Білорусь. Оце вже більш схоже на наш випадок. І який результат? Він відомий — повна домінація мови колишньої метрополії та загрожений статус власної національної мови. І це все за умов декларованої мовної «рівноправності».

«Української російської» мови не існує. Існує російська мова. І вперте небажання деяких державних чиновників послуговуватись українською.