я боюсь. боюсь публічних виступів, починати розмову з незнай | inner.

я боюсь.

боюсь публічних виступів, починати розмову з незнайомцями, говорити про особисте. боюсь коли мене хвалять, бо не знаю як "правильно" реагувати. а ще дуже боюся камер - і якщо з сотні фотографій оберу три, які мені подобаються, то це вже успіх. на інші 97 точно скажу собі: "обоже, це я так виглядала, які жахливі в мене (підставити будь-які частини тіла)!" і після цього починаю боятися публіки, камер і своїх комплексів ще більше

тому в Zoom на фотографії мені 16 (кажуть, я не надто змінилася відтоді), а аватарка в фейсбуці міняється раз на кілька років. а ще я перед будь-яким важливим заходом обіцяю собі робити класні фото - і майже ніколи не виконую цієї обіцянки.

10 червня, в рамках неймовірно крутого заходу "Наука - це вона" (про який я ще напишу, і, напевно, не раз), мене запросили на дискусію про молодь, дівчат та STEM з пані Зеленською. спочатку це було весело і смішно - рівно до моменту, коли нас зібрала Ольга Руднєва, провела базово інструктаж та попросила не хвилюватися. хвилин за 20 до початку. за ці 20 хвилин я разів 5 бігала в туалет, разів 10 пошкодувала, що погодилася, ще двісті разів нагадала собі як я жахливо боюся публіки і як не вмію говорити на людях. і знаєте що? мені вдалося. нам вдалося.

після дискусії до нас підійшло доволі багато людей і подякували за нашу позицію і наші думки. деякі серйозні дяді і тьоті взяли номери телефонів, а одну із прекрасних співрозмовниць, яка займається інклюзією, включили у всеукраїнську раду безбар'єрності. уже під кінець вечора я розмовляла з одним досить відомим сучасним науковцем, який таких панельних дискусій пройшов за своє життя, напевно, сотні. і з журналістами спілкувався. і вигравав якісь круті нагороди, точно престижніші в науковому світі ніж "конкурс есе". і який ну точно розбирається в стемі краще, ніж я. і знаєте що він сказав?

я заздрю тобі, було видно що ти взагалі не хвилюєшся. як же круто ти в 19 тримаєшся перед камерами!

я. не хвилююся. я, в якої трусилися руки, настільки, що доводилося тримати їх зімкнутими. я, яка всі 30+ хвилин дискусії шукала в залі друзів чи принаймні знайомі обличчя "з тєліка", щоб розуміти, що когось я тут знаю хоча б візуально. і це я - не хвилююся.

протягом дискусії я сказала якусь пафосну, але дуже щиру фразу, приблизно таку: "нас готові слухати та чути. головне - не боятися говорити". і тільки години дві після заходу я зрозуміла цінність і важливість цих слів для себе. бо я теж боюся говорити. справді боюся. і страхи, комплекси, упередження і ще багато подібних слів "відтягують" мене від можливості бути почутою. ця 30-хвилинна розмова перед журналістами дала мені більше, ніж напевно й мала дати. бо страх - це нормально. але це не означає що його не потрібно бороти.

я давно хотіла і планувала, але сьогодні таки наважилася розпочати невеликий канал про все те, що мене хвилює: освіта, стем, можливості, поїздки, проблеми молоді. буквально - все. я ніколи не була блогером, і напевно ніколи не стану, але якщо це місце буде моєю можливістю говорити - то це вже моя велика перемога.

велкоме)