Сьогодні я побачив до болю сюрреалістичну картину.
Вщент знищене село, уздовж дороги в полях всюду стирчать хвостовики від снарядів. Уся земля понівечена вирвами різного діаметра і глибини. Деякі за розміром такі, що здається, ніби тут грались діти і розрили, а якісь розміром з пів автобуса.
На цій вулиці раніше жило 500+ людей, а тепер, зі слів місцевого, лишилось лише 3-5 мешканців. І тут, посеред вулиці, біля повністю знищеного та обгорілого будинку, жіночка прибирає бур‘ян з-поміж квітів. Повторю: її будинок повністю знищений, а вона прибирає бур'ян.
Ми не змогли пройти повз. Запитали, що вона робить? Жінка відповіла, що до війни в неї був найкращий квітник у селі, усі її знали саме завдяки цьому прибудинковому квітнику. Людей в селі не залишилось, однак вона так хоче, щоб лишилась краса.
Ми можемо втратити так багато у цьому житті, але нести щось приємне, робити щось красиве довкола себе - варто!
