2024-05-23 19:20:39
Якби такої книжки не було, її варто було б придумати. Дочитала цеглинку
“Зимового сонцестояння” Розамунди Пілчер. Це книжка, у якій:
Погода завжди тішить. А якщо псується, виходити з дому немає жодної потреби. Можна сидіти у каміна і пити чай;
Якщо герої приїжджають жити в порожній будинок, там вже хтось прибрав і натопив;
Якщо готують їжу - вона завжди офігенно смачна;
Двері у селищі не замикають, а діти можуть гуляти по вулицях самі, бо злочинців там просто не існує;
Герої повільно п’ють каву та читають журнали про садівництво, лондонські виставки та критичні статті про оперну постановку;
Усі приймають тільки правильні рішення;
Якщо у героїв бракує грошей, хтось раптом виписує чек;
Усі люди чемні, милі й привітні;
Приблизно двотисячні роки, мобілки тільки з’являються і ніхто не залипає в інтернеті;
У всіх все ідеально складається і всі всіх люблять.
В принципі, якщо підходити до “Зимового сонцестояння” з розумінням, що це буде
680 сторінок, у яких люди просто живуть своє спокійне й передбачуване життя - тоді ок і норм. Такі книжки потрібні як терапія.
Тут для комфорту є все.
Сюжет максимально передбачуваний і ніякі скелети не вистрибують з шаф. Стиль авторки настільки простий, наскільки взагалі простим може бути текст. Здається, в ньому немає навіть епітетів, окрім як “теплий”, “приємний”, “свіжий” і так далі.
Це книжка - м’яка ковдрочка. В ній майже нічого не трапляється (ок, одна трагічна подія таки є).
Якщо коротко (і без принципових спойлерів)
про сюжет - то кілька героїв різними шляхами з’їжджаються в один вікторіанський будинок в маленькому містечку в Шотландії, не плануючи святкувати Рідзво. Але врешті всі такі милі, так зближаються, що влаштовують вечірку, і вирішують, що їм усім так класно, що вони й далі спілкуватимуться й житимуть поруч.
Це безкінечна англійська ввічливість та чемність: “О, сподіваюся, я вас не потурбував”, “Я точно не завдам вам клопотів?”. А, наприклад, коли дві жінки їдуть вдвох купувати меблі, їхні чоловіки спілкуються між собою висловами типу “Сподіваюся, їм вдасться купити усе потрібне”.
По суті, це життя, як воно є -
у такому ж повільному темпі, у якому воно зазвичай пливе. Якщо герої їдуть купувати ялинку, то ми чуємо усі оці діалоги типу “а чи є у вас підставка?”, “скільки з мене?”, нам розказують, як гаманець дістають з кишені, як ялинку вантажать в машину - от просто, як воно є в житті, без скорочень зайвого, з описом усіх найменших дій і деталей, щоб максимально зануритися і відчути, наче це робиш ти.
А ще одні й ті ж події ми можемо перечитувати кілька разів. Спочатку як частину сюжету, а потім як герої переказують це іншим - типу “а вони пішли туди, а той сказав оце, а потім вони подумали отак”. Рівно як в житті. І думаю, це не недолік книжки, а зумисний прийом авторки.
Вона мала на меті зробити нас героями цієї книжки. Занурити у ідеальний світ, скасувати тривожність і розслабити.І в принципі, книжка норм, але читати її треба дозовано.
Межа між “о як тут приємно, лишуся в ній жити” та “скільки ж можна вже, я зараз помру від нудьги” - дуже тонка й непомітна. Я починала це читання з першим відчуттям, а закінчувала, на жаль, з другим. Передбачуваність і теплота - це приємно, але таки не 680 сторінок поспіль. Як варіант - це треба читати паралельно з якимось трилером, або детективом, щоб чергувати швидкості )
Коротше, наче й зайшло, але водночас набридло. Тож розумію людей, які в захваті. І водночас розумію тих, які пишуть, що це найнудніша книжка на світі ) В обох цих тезах є доля правди :)
#непозбувний_відгук
9.8K viewsedited 16:20
Н
