ВАСИЛІСА ІЗ ЗАДЗЕРКАЛЛЯ
Скільки тебе не вбивав я, а ти жива,
Ростеш крізь легені мої, мов полин-трава,
Танцюєш у ПОЛУМ'Ї наче богиня Калі,
Моя Василіса з темного задзеркалля.
Даремно завішував чорним я дзеркала,
Стріляв в них з АК, дробив на уламки скла,
Ти дивишся з кожного попри десятки скарг,
І сотні прикмет, тебе бережу, мов СКАРБ.
Я гнав за ПОРІГ тебе, ти у ХВІРТКУ йшла,
Сідала на ПРИЗЬБУ - темінь, моя імла,
І лагідним мороком теплих своїх долонь
Мене обіймала - чорна космісна хтонь.
Чудовисько й чудо, невидимий ВАСИЛІСК,
Моя Василіса, мій потойбічний ліс,
ВОДА моя мертва із озера КРИШТАЛЮ.
Я вперто мовчав, казав собі "не люблю".
Я спалював сотні мостів, що між нами є,
Та тільки лиш серце ПАЛАХКОТИТЬ моє,
І ЖОВТЕНЬ з околиць КИЄВА шле "забудь"
Ці чорні очей ШОВКОВИЦІ, дивну чудь.
Моя Василіса вигадка із казок,
У темнім люстерці чорний нічний бузок.
Коли закінчиться строк і усе мине
Покинь задзеркалля. Або забери мене.
Автор:
Марія Лелека
Ілюстрація:
Соломія Ковальчук
