Є в мене така проблема. Бракує креативу на супутні тексти. Дум | Репортерське пальто

Є в мене така проблема. Бракує креативу на супутні тексти. Думаю, це біда багатьох, хто пише, а якщо ні, ви мене поправте.

Що би я не написала: статтю якусь, чи там репортаж, — після того, як вимучу себе всю, придумуючи вдалу кінцівку і заголовок, настає другий сезон пекла, бо треба написати лід. Але до цього вже більш-менш звикла, це частина професійного обов’язку, треба — значить, треба.

А коли текст опублікований, настає третій сезон пекла. Треба анонсувати на фб, а можливо, і в інстаґрамі, і ти знов пишеш короткі тексти, обираєш цитати, щось вижимаєш із тексту. І це вже з думкою не тільки про увагу читача і формат редакції (у випадку з лідом), а про ВСЕ. Алгоритми соцмереж, інтереси френдів, час їхньої найбільшої активності, додати лінк в комент чи пост, яке обрати фото, а може краще нонконформізм і без фото…

Я лукавлю, звісно, ДУМАТИ про все це одразу не можу. Але я усвідомлюю це все, і це усвідомлення присутнє фоном, а фон додає тривоги, страху, що текст “не зайде” і так далі.

Або ось дописала ти книжку. Поставила крапку, склала зміст, кілька разів роздрукувала і вичитала, фух, надіслала. Все? Ніт. Сідай пиши анотацію, пиши якісь прикольні факти, пиши пост на фб, в інстаграм і в телеграм теж.

Чесно кажучи, хочеться це все послати, як робила баба, до холєри. Або ще краще – під чіхотку великую. Чи лаконічно, як робив дід, — до сраки.

А не можеш. Не можеш, і пишеш, і так минають вихідні. І все б нічого, найгірше те, що все це має бути
д о т е п н о.

#життя_репортерки