14-й день. У нас все «по-старому».
Пакуємо, відвантажуємо, печемо, відкриваємося. Коли під гуркіт трамваїв, коли під сирени екстреної евакуації. Читаємо новини або дивимося, як вони розгортаються перед нашими очима.
Два тижні. І ще один болючий день.
Чи маємо ми ще сльози? Не знаємо. Чи думали ми колись, що зможемо прожити два тижні, як один день довжиною у вічність? Не знаємо.
Загарбникам неважливо, який це день, щоб продовжувати знищувати українців живих і ненароджених. Та неоднаково нам. Кожний закарбовується у пам’ять – і цю тугу ми ще виплачемо разом. Поки ж ми тримаємося за всі наші опори. Сьогодні нас підтримують рядки з Кобзаря
Що ми точно знаємо – у нас є сили боротися, щоб побороти.
