Вже не літній, ще не осінній. Він, немов сніг, розтає на облич | Думай хоча би один раз

Вже не літній, ще не осінній.
Він, немов сніг, розтає на обличчі.
Не терпить жодного настрою, окрім власного прийняття.
Дощ.

Дехто під ним мякне й відривається ватними шматками.
Деякі в ньому розчиняється, як ліки в фізрозчині.
Одні, щоб втратитись, інші — щоб врятуватись.
Він розуміючий.

В ньому існує своя іскра, що розпалює ніч.
Як горять легені від міцного поцілунку,
Так і палає вода, що йде з небесної цукрової пудри.
При цьому, смиренно.

І ось остання муха сезону б'ється в скло вікна.
Нагадує мене. Здається, навіть пародіює.
Теж не можу набратись терпіння і заспокоїтись.
Спішу під дощ, щоб змочити крила.

І все ж, нічний дощ, як підсумок дню —
Це несказані слова, які потонули в мовчані,
Але настільки потрібні світові,
Що не можуть полишити його без свіжості.