Я довго не знав, що писати, що думати і де брати на це сили. М | Думай хоча би один раз

Я довго не знав, що писати, що думати і де брати на це сили. Митями впадаєш в панічку і гадаєш, що ось зараз візьме. А ні, звикаєш. І втома наздоганяє швидше. І гул сирени поселився в голові.

І відчуваєш, як очі наливаються, але не можуть з себе випустити те, що в них накопилось. Ми всі свідки тих жахів, які проходять блискавично повз нас і засідають у свідомості. І тепер ці вологі очі наповнені лише люттю. Страшною й невідворотною люттю останнього місяця зими.

Так, плакати від подій у горі не варто. Їх надто багато. Вони надто разючі. Шибки свідомості треба берегти. Ми всі разом оплачемо тих, хто пішли, те, що втратили, все, що було випалено й вирвано з корінням. Після всього. Коли буде покладено новий початок.

Ми всі сильні, вольові й живі духом. Ми єдині і незламні. Ми тримаємось і опираємось на один одного. То ж варто плакати лиш від того, що маємо стільки близьких друзів та їх підтримки, опори. Друзів, яких можливо ще не знаємо по імені, але з якими разом несемо і переможний вінок, і гробову плиту. Що кому і так розуміємо.