Доброго суботнього ранку! У нас на черзі історія пані Алі про | Українка про українське

Доброго суботнього ранку! У нас на черзі історія пані Алі про перехід на українську
__
У мене не типова історія про зросійщине місто і момент, коли я зацікавилася українською. Ну, майже.

Мабуть, варто почати з дитинства. Коли я була малечею, моя сім'я жила у Харкові, і, відповідно, говорили зі мною російською. Згодом ми переїхали до Франківська, а маленька я зосталася російськомовною.

Через деякий час батьки зрозуміли, що без української мені буде дуже важко, тим більше в школі, де все буде українською і самі перейшли на неї, щоб мені було легше. Тому приблизно з 5-6 років я говорила українською. Але це лише початок.

Я цікавилася російською мовою у батьків (чи то через те, що у нас родичі є в РФ, чи то через те, що вважала чимось надзвичайним те, що я знаю російську з малечку, живучи в Україні). А в середній школі почалась зароджуватися відраза до усього українського.

Вважаю, що цьому добряче посприяла моя класна керівниця - вчителька укр мови та літератури. Усі відомі українці та й сама мова були в її розумінні "святими", все сприймалося чимось архаїчним, неживим та не таким, як у "нормальних" культурах. До того ж до мене вона ставилася жахливо.

Під час Майдану все загострилося. Я перебувала в патріотичному оточені, але батьки були виключенням (на той момент). В перші ж дні протестів я почула від них який добрий Яник та як усі ці студенти того не розуміють. На противагу цьому класна керівниця активно підтримувала Майдан. Думаю, зрозуміло, чию позицію зайняла 12-річна дівчинка.

Потім було вк і вливання в рос простір. Я ніби й не бачила нічого відверто українофобського, але воно все рівно захоплювало мої думки (хоча б відсутністю будь-чого українського - крім території проживання деяких моїх друзів - на цих просторах, що викликало думку, що українське недостатньо "величне" і "потрібне", на відміну від російського).

Я мріяла забратися якнайдалі від українізованого міста. Так і обирала потім університети для вступу.

Їдучи в Харків, я раділа, що буду жити серед російської і розмовляти нею. Перший час так і було. А потім...

Складно сказати, що сталося потім - можливо, переросла. Але в публічному просторі я почала говорити виключно українською, а в приватній розмові - залежно від того, якою мовою розмовляв співрозмовник (переважно, звісно ж, була російська).

Так продовжувалося тривалий час. Від російськомовних друзів чула необразливі жартики про те, що я сказала якось не так (наприклад ВІЛ заміть ВІЧ), а від українськомовних - нерозуміння чому я скачу з мови на мову.

Кардинально все змінилося з початком карантину. Соціальні мережі почали займати набагато більше часу в житті. В тик-тоці, де я тоді активно сиділа, почали з'являтися відео українською. Список моїх підписок на українські канали зростав в геометричній прогресії (та й нові почали активно з'являтися).

В один момент, я зрозуміла, що мені набридло перестрибувати з мови на мову. Особливо, знаходячись майже в повністю українському просторі (я була в ІФ на той момент). А тим більше накатило нерозуміння: чому я мушу в Україні підлаштовуватися під людей, які знають українську, але просто не використовують її?

Почала використовувати українську в переписках, дивитися фільми в українській озвучці. Цікавитися взагалі українським: музикою, фільмами, культурою тощо. Боялася, що по поверненню в Харків знову буду переходити на російську.

Спочатку було важко, не виходило одразу підбирати відповідники в розмові з російськомовними, але згодом я призвичаїлась. Це виявилося легше, ніж очікувалося. Я боялася реакції друзів, але більшість поставилася майже з байдужістю до такого, а найближча подруга сказала: "я очень уважаю твой выбор полностью перейти на украинский". Після цього мені стало набагато легше.

Знаю, мені було не так тяжко, як людям, що жили в зросійщених містах, говорячи ціле життя тільки російською. Живучи в ІФ та ненавидячи все українське я потрохи українізувалася, мені здається. Якби це не звучало.


#мійперехід