Якби в мене була можливість дати настанови собі семирічній, я | Українка про українське

Якби в мене була можливість дати настанови собі семирічній, я б рекомендувала тільки дві речі — візьмись за вивчення англійської мови та української історії.

Перше — задля того, щоб мати перевагу в роботі та побудові кар’єри. Щоб не мати кордонів. Перш за все — у своїй голові.

Друге — щоб краще розуміти країну, менталітет, вчинки співвітчизників. Історія завжди повторюється, в ній завжди є герої та зрадники. То чому б не вивчити це досконало?

На одній з лекцій по креативному мисленню мені врізалася в пам’ять фраза лектора: «Якщо вам важко сформувати ідею — значить вам просто не дістає інформації». Фраза ніяким чином не стосувалася історії — вона взагалі прозвучала в контексті створення креативних стратегій для брендів. Але яка різниця, правда?

В новітній українській історії багато прикладів, коли зрадників спочатку приймають за героїв (згадайте випадок із Савченко), а героїв десятиліттями очорнюють наклепом (чого варта тільки історія боротьби Степана Бандери та всієї УПА).

Скільки років Росія (а до того Московія) підводила українців, скільки було таких зрад? То чому довгий час ми рівнялися на Москву? Що було з нашою історичною пам’яттю?

Ще один момент — історична пам’ять українців, яка транслюється на рівні високопосадовців (за місяць до Дня Незалежності мене чомусь накривають такі роздуми). Країна готується до помпезного святкування 30-річчя. Президент і його оточення гордо називають нашу країну молодою, але хіба це так? Ми відкидаємо тисячолітню історію — Київську Русь, Гетьманщину, УНР. Ніби відмежовуємося від тих подій, говорячи, що з 1991 року почали все з чистого аркуша.

Нашій країні не 30 років (хоч державність ми отримали саме в серпні 91-го). Проте боротьба за незалежність, повстанські рухи почалися набагато НАБАГАТО раніше. За що ж боролися наші предки, як не за незалежність? То що, ми їх теж відріжемо, бо не вписуються в чистий аркуш новітньої історії України?

Історія (як і життя кожної окремої людини) — це не чистовик. Це чернетка з сотнями помилок і (не)правильних рішень.

Поділ на «зраду» та «перемогу», що так притаманний нам — це намагання по-дитячому дивитися на світ, в якому все очевидне. В казці завжди є герой і антигерой — бо це дитячий жанр, тут все гіперболізовано, щоб дитина могла чітко розуміти розподіл ролей. А в реальному житті — все трохи складніше. Наша історія — хороший тому приклад.

Я не можу повернутися в дитинство (та чи й потрібно?), але я можу наздогнати втрачене зараз.

Якщо ви шукаєте відповіді на споконвічні питання «чому у нас так?», «хто в цьому винен?», моя вам порада — вчіть історію, там все циклічно.

#я_так_бачу