2021-02-06 00:31:57
Сни. Мандри. Казки. Історії. Що я можу повідати тобі?
Минуло так багато часу з моменту, коли я востаннє брав до рук перо. Вічність, що стала чималим відрізком часу моїх мандрів між світами. Я міг би написати мільярд казок і ти полюбив б кожну так сильно, як я вже ніколи не буду.
В пошуках таємниць, я заходив надто далеко. Серце веліло, а я йшов. І хтозна, скільки б іще жорстоких порад я б отримав, скільком ударам наразив свою душу іще, перш ніж забрав у нього право говорити. Назавжди.
Часом я сумую за тим впевненим і абсолютно живим голосом всередині себе. Та ось уже як декілька років він мовчить. Моє серце зачерствіло так сильно, що його не відрізниш від каміння. Власне, я сам став складатись з каміння. А мандри мої – чужі сни, де я блукаю нетверезими вечорами.
Та хто сказав, що мистецтво народжується зі світла?
Кажуть, митці помирають зсередини, перш, ніж народжують те велике і прекрасне, що залишають після себе поколінням. Чи рахується моя смерть за подібний крок у прірву назустріч прекрасному? От і дізнаємось. Точніше, я вже ні. А от ти – цілком можливо.
А почалось все не так давно. Для тебе. Для мене ж минули цілі століття, за які я встиг постаріти і стати гидким сам собі. Я ніби й не я вже зовсім. Та й чи був я колись собою взагалі? А якщо був, то ким був цей «я»? Навряд, його цікавили ті ж речі, що цікавлять мене зараз. В тому мені ключем било життя. В мені ж – останні сухі шипи троянд розсипаються на пил.
Весна подобалась мені в роки моєї юності. Відродження, світло, ніжність. Я вірив, що навесні стаються найнеймовірніші історії. Мені здавалось правильним виправдовувати свою легковажну тягу до звершень романтичних весною і її магією. Та, зрештою, це була не більше, ніж моя мрійлива натура, якій для підтримання життя потрібна була любов в найменших її проявах.
Наразі ж, коли тіло моє іще живе, а дух давно його покинув, потреба в подібному відпала. Я навіть не впевнений, що колись по-справжньому відчував це. Та хіба ми зараз обговорюємо мої любовні звершення? Іще не час.
Навесні розпочалось те, чому я не можу дати назви. В жодній моїй прозі, написаній опісля ніяк не згадувалась історія, яка забрала чималий шмат моєї юності. Викрала її й не хоче віддавати. Я постарів за ці три роки так сильно, що нехай би і покінчив з усім цим, аніж жити ось так. Не знаючи відмінності між життям і смертю. Між реальністю і сном. Я так часто думаю, що покінчи я з цим, я б навіть не помітив різниці.
Чим моє життя зараз відмінне від смерті?
Поезія стала моєю віддушиною. Я писав її ціле літо і ще початок осені. Поки сили мої не скінчились зовсім. Тоді темрява захопила все. Пам’ятаєш, я сказав, що мої мандри стануть твоїми улюбленими казками? А хоч раз ти читав справжні казки? Ті темні, потворні й абсолютно жорстокі історії, що демонами осідають на твої крила і рвуть їх на частини.
Я крил не мав ніколи. А літати хотів завжди.
А ти? Вірю, що теж. Зрештою, хто б не хотів літати? Відриватись від землі і залишати все позаду. Як би мені хотілось просто полетіти. Забути про те, ким я був, ким став і ким проживу залишок мого жалюгідного життя.
Думаю, ти чекав тут захоплюючу історію моїх подорожей. Я можу повідати тобі її. Я шукав відповідей. А знаходив лише більше та більше запитань. Йдучи за власним серцем, що кривавим відчаєм ридало кожної ночі й кожного дня, я дозволив йому зробити з себе бранця. Ось так просто втратив власне право на себе, все те, що і зовсім мав.
Не завжди найкраще, що ти можеш зробити – піти за голосом серця. Та зрештою, як би там не було, я б погубив себе ще раз, почуй я його голос, і жодного разу не задумався б. Дарма ж. Дурень. На моє превелике щастя і в чомусь навіть і жаль, я вирвав його язик і більше ніколи не почую цей мелодійний і м’який голос з самого тартару, що лишень чекає, коли я потраплюсь до рук.
159 viewseugene, 21:31
L
