Все добре - це не коли все добре. Такий ось парадокс.Все добре, коли ти повільно і обережно ростиш в собі стійкість. Не міфічну. Не фантастичну. Не показову.
Звичайну. Людську.
А вона стає очевидною тоді, коли в будь-якій ситуації ти спираєшся на те, що є всередині, а не зовні.
Коли ти доріс до хоробрості зрозуміти, що з тобою лише ті, на кому не треба висіти, тримати, випрошувати. І більше нікого.
Коли любов - не диво і не драматичне страждання, а результат лікування твоєї психіки, що знайшла здатність приймати і взаємодіяти.
Коли декорації життя змінюються, минуле стає минулим, люди приходять і йдуть, а ти справляєшся з цим, відкриваєшся для змін і застосовуєш свій досвід.
Коли ти не граєш в гру "Я все такий же", вважаючи, що цим можна пишатися, тоді як якщо вже й пишатися, щось не застиглим фактом розвитку, а здатністю вирости над своїми помилками і продовжити йти вперед.
В радості, в горі, в потоці не буднів і в рідкісні дні щастя все добре до тих пір, поки ти здатний відчувати це і продовжувати.
