30 років бродіння пустелею по «нашій не своїй землі» Я мріяв | Юрій Сиротюк
30 років бродіння пустелею по «нашій не своїй землі»
Я мріяв про країну, що пам’ятатиме свою героїчну історію і творитиме її і далі на межі двох світів.
Про країну, що зішкребе наслідки московської окупації (і червоної совєцької, і царської).
Про країну, що буде спадкоємницею великої Руси-України, козацтва, гайдамаків, УНР, Карпатської України, держави 30 червня 1941 року, спадкоємницею усіх визвольних змагань за волю України.
Країну козацьку, країну нащадків Святослава Завойовника і Степана Бандери.
Українську Україну.
Але ми 30 років живемо в країні гнилого компромісу і порочного зачаття.
Державою, що постала результатом змови-компромісу між совєцькою окупаційною адміністрацією і частиною некомуністичної еліти, що погодилися на збереження колоніального режиму, але під фіговим синьо-жовтим листом.
Тільки відверто чужинецький совєцько-російський окупаційний режим було змінено режимом внутрішньої окупації.
«Чужі люде» - нащадки окупантів, колаборантів і манкуртів, розуміючи, що відверто колоніально-окупаційний режим не втримається під тиском національно-визвольної революції, вирішили поділитися частиною політичної влади з так званими нацдемами, щоб монополізувати і прихватизувати власність.
А згодом, володіючи економічною монополією, повернули собі владу.
Ці гнилі компроміси супроводжували країну всі 30 років.
Останній президент УНР в екзилі Плав‘юк передав державницькі клейноди останньому керівнику совєцької окупаційної адміністрації Кравчуку.
Відтак, Україна, з одного боку, юридично стала наступником совєцької колонії, і водночас за своїми офіційними символами (прапором, гербом, гімном) була нащадком Української держави, що загинула від совєцької окупації.
Усі структури влади з 1991 року формувалися виключно з совєцьких окупаційних структур. Їх, щоправда, намагалися дозовано наповнити молодим вином, але, скільки б чистої води не доливати до гноївки, - кінцевий субстрат відомий.
Ці гнилі, непотрібні компроміси нищили орієнтири, дезорієнтували, збивали націю з пантелику.
Що мав думати звичайний українець, який бачив в одному союзі Левка Лук‘яненка (особливо небезпечного для окупантів злочинця) і керівника сумнозвісного п’ятого відділу КГБ Євгена Марчука, совєцького парторга Кучму, який йшов на вибори з гаслом союзу з Росією і державним статусом російської мов і діячів з «Просвіти» і Руху, чи, приміром, Яроша, який виступав проти режиму внутрішньої окупації, і олігарха Коломойського.
Ці безпросвітної дурні компроміси призвели до того, що й ніби Україна є, але вона й надалі належить «чужим людям».
Що у ній «не як у своїй хаті» і зі своєю силою і правдою і волею все й досі не так.
Що держава-мачуха залюбки викидає своїх дітей за кордон, ще й досі зневажає навіть тих, хто б’ється за свою землю на фронті.
Що українців примусили обирати між хижаком Порошенком і чужинцем Зеленським, які були ментально чужими, але при потребі добре навчилися грати ролі і одягати риторичні маски патріотів.
Що нас заставлять обирати між цими двома і ворогувати один з одним через цей вибір без вибору.
Але це точно не наш вибір.
Система сформована так, що ми - українці автохтони цієї землі (за законом навіть не корінна нація), будучи абсолютною більшістю, в кожній конкретній спроектовані владою ситуації - в меншості. Ба більше - в суцільному українському гето, що винесені за дужки суб’єктів ухвалення рішень.
Проте ці перші 30 років відновленної Незалежності таки були важливими. Крізь століття окупацій, репресій, етноциду і геноциду нація вистояла і пробоєм, проти течії йде до мети.
Усі ці 30 років розуміючи, що щось, а точніше - все переважно не так, ми тричі підіймалися на Національну Революцію, але й вони зраджувалися і знищувалися гнилими компромісами.
І все ж ці 30 років Україна вистояла. Не впала. І не завдяки, а всупереч.
Її тримала пограбована, зраджена, обдурена, але ще жива українська нація.
Тому я вірю в Україну і українську націю.
Продовжую вірити і мріяти про Велику Україну.
Війна, яка, за Демокрітом, мати всіх речей, нарешті поставить все на свої місця.
