Пам'яті Д.Донцова. Один з основоположників українського націон | Андрій Міщенко || офіційний канал

Пам'яті Д.Донцова. Один з основоположників українського націоналізму.
Дмитро ДОНЦОВ. Душа москаля (1954 р.)
...Ось цієї психіки московського народу не розуміє Захід. Хоч її можна відчитати навіть на обличчі кожного пересічного «русского человека»: є на тім обличчі щось невиразне, неозначене, нерішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому, що він сам ще того не знає, приглядається: коли ви вівця – кинеться на вас, коли вовк – хвіст під себе. Перед вовком він відступає, затаївши злість, а б’ється з ним тільки, коли вовк сам на нього нападе. Лише треба вовком справді бути.
Хто ж такого тільки удає, тільки вимахує дрюком, а не рішений ним «вибіть дурь» з московської голови, – такий москаля не залякає, він вичує, шо має діло з маскарадою, бо хитрості йому не брак. Політики або дипломати ялтинського, тегеранського або потсдамського чи панмунджонського або женевського типу, особливого страху в московського Ваньки не збудять і від агресії не стримають. Тим менше та пошесть «москвобісся», захоплення всім московським, яка – на ганьбу окцидентальної культури – шириться тепер по західніх видавництвах, часописах, університетських катедрах і концертових залях. Пропорційно до того, як занепадає віра Заходу в свою місію і свою культурну вищість, росте віра в свою силу, росте ароганція і жадоба експансії москаля.
На цю психіку москаля особливу увагу треба звернути нам. Декламували колись сентиментальні земляки: «садок вишневий коло хати». Це був їх ідеал. Прийшов москаль, садок вирубав, хату знищив, хрущі й солов’ї повиздихали, мати – на новій колхозній панщині жне, «плугатарі» в концентраках та в могилах. А українці, навіть «у вільнім світі», оглядаючи той «рай», чухають потилицю: «а може й справді так і треба? Прогрес же ж! І машинізація!» Тоді москаль радіє: «Ага! Уступаєте, значить боїтеся!» – І тоді ви пропали.
Любили колись земляки до церкви Божої ходити. Але москаль зробив відкриття, що «Бога нет», а церкви позамикав, або з них зробив притулок для свого Війового кодла… І ось хахол знов чухає за вухом і каже: «А може справді? Наука ж ще не довела, чи є Бог, чи нема»… І знову радіє москаль: «Ага! Уступаєте, значить боїтеся» – і тоді ви пропали.

Так відчуває москаль, і в тім випадку відчуває добре, бачить те, що в деяких кругах еміграції заламується українська душа, слабне моральний опір московській блекоті, яку в нашу душу вливають, а де слабне опір моральний, там велика загроза спротиву фізичному. При такім стані нічого не поможуть «воплі» про «самостійну і соборну», ні гучні маніфестації проти підлих «воріженьків». Треба розпеченим залізом глуму і демаскування випекти у власній душі цей пістряк ідейної трусості і (свідомо чи ні) духовного припадання до ніг московської «правди».
Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація своєї Правди, – лише тим зломимо Москву перш у своїм серці, а там і «на нашій, не своїй землі.»
«Сия сарынь ничем кроме жесточи унята быть не может» – казав цар Петро. А хто ж, як не він, знав свій народ?
Серпень 1954