Мій шлях до доказової психології   Скільки себе пам'ятаю цік | Сенси та когніції

Мій шлях до доказової психології
 
Скільки себе пам'ятаю цікавилася поведінкою людей та тим, як влаштована свідомість. Після школи хотіла вступати на психфак, але щось пішло не туди і я за ним - у філологію. Хоча про «не туди» може занадто, бо англійську мову мені завжди подобалося вчити, так само як і читати книжки. На третьому курсі я поїхала на рік до Німеччини за програмою Au pair - жити в родині, доглядати дітей та просочуватися німецькою. За рік засвоїла її достатньо добре, щоб вчитися в універі. Повернулася додому, щоб отримати бакалавра, а потім вступити на психфак німецького вищу, але щось знов пішло не так і я залишилася в Києві та почала працювати.

Паралельно, років з 16 я перелопачувала багацько матеріалів на межі психології-езотерики. Були і Ошо, і Кастанеда, і шаманізм, і підручники з загальної психології, і теорії особистості, і різні експерименти з диханням та станами зміненої свідомості. Я працювала перекладачем та журналістом, подорожувала, розважалася написанням книжок про свої подорожі, вдало комбінувала усе це з помірною, але регулярною алкоголізацією та продовжувала шукати своє та своїх у буремному світі.
Переломним моментом стала перша мандрівка Індією,  де я самостійно провела 5 місяців, досліджуючи себе на тлі з дитинства омріяних індостанських пейзажей. Це була незабутня та перевертаюча подорож, яку я й досі не боюся називати духовною. Через кілька місяців після повернення до Києва я остаточно зізналася собі в нездоровій пристрасті до алко та звернулася до психолога. Це стало початком трьохрічного шляху до стабільної тверезості і нового способу життя.

Взагалі усе, що трапилося зі мною після тридцяти дуже добре розкладається по поличках - три роки злетів та падінь у намаганні закріпити нові навички, паралельне відпрацювання дитячих травм у стосунках з алкоголіком віку мого батька. Згодом три перші повністю тверезі роки у стосунках з чоловіком, що був сином алкоголіка в довгостроковій ремісії, а за психотипом все ж таки дуже нагадував мого непередбачуваного та запального татка та ще й страждав на клінічну депресію. О щастя, щастя? А ні, знову досвід. Втім досвід дійсно був безцінним, без нього я б не опинилася там де я є зараз. То був час, доречі, коли я втретє розглядала можливість серйозного вивчення psy, але в мене розпочався наступний етап - організація подорожей Південною Кореєю, а згодом і Японією. Так, я - людина, що зазвичай тихенько сиділа в кутку і радше слухала, а ніж говорила, гарцювала ще три роки, прокачуючи свої лідерсько-організаційні якості. Але це теж окрема історія. 

Саме тоді, під впливом колишнього, я почала більше схилятися до науково-обгрунтованих джерел інформації, навчилася тестувати сумнівні знання, та відточувати інші звички, притаманні агностику. 

Врешті решт, наприкінці десятиріччя «відпрацювання» у стосунках, я зустріла чоловіка, який став моїм найкращим партнером, другом та батьком моєї доньки та підтримав моє бажання вивчати психологію. Бо нарешті, після народження дитини у мене все зійшлося - час (насправді його обмаль, а тому вірна приоретизація), середовище та гроші. Я вступила до вузу, паралельно проходячи курси зі спеціалізацій в ОРКТ та КПТ (продовжую зараз). 

Мені, людині, яка завжди любила пофілософствувати та залишити простір для неочикуваного, ці методи подобаються тим, що вони позбавлені романтики. Хочеш вирішити проблему? Ось техніки. Не розумієш де почати? Ось тестування і бланки для заповнення. Не розумієш, що відчуваєш і наскільки інтенсивно? Ось списки та шкали.

Ні, я все ще люблю романтику і філософію, почитую Ленгле та Ялома та одобрюю гештальт - власну терапію я проходила здебільшого у гештальт-підході з вкрапленнями тілески та арту. І я все ще залишаю простір для непередбаченого, для дива. Але обираю чіткі підходи. Це не означає, що інші підходи не працюють. Просто мені зараз цікаво заглибитись у science-based. Отаке.

#власнийдосвід