Кваки, жабокрюки і українські шерифи Періодично на цьому кан | Антропологинька

Кваки, жабокрюки і українські шерифи

Періодично на цьому каналі я ділюсь документалками, які, на мій погляд, особливо вдало передають повсякденне життя людей і особливості місцевої культури.

Сьогодні хочу розповісти про стрічку 2015 року «Українські шерифи». Фільм є колоритною, але дуже чесною замальовкою з життя села Стара Збур’ївка Голопристанського району Херсонської області. Міліція у селі відсутня, тому її функції взяли на себе двоє добровольців Віктор Кривобородько і Володимир Рудьковський. Вони для села одночасно і авторитети, здатні вирішити конфлікти, і соцпрацівники, і пошукова команда, і люди, котрі займаються благоустроєм. Словом, це ті, хто може розрулити будь-яку проблему і навести порядок. Шерифи діють спільно із сільським головою Віктором Маруняком, дуже неординарною людиною, яка роками об’єднує мешканців села довкола ідеї самоорганізації, бореться з посяганням на сільські території і пропагує віру в низові зміни.

Фільм добрий, іронічний, з гумором і прямо якоюсь відвертою автентичністю. Тут і День села, і місцеві диваки-сепаратисти, і безпритульні, і День перемоги, і шкільні приколи, і виноградництво, і песики, і злі сусіди, і алкоголь, і низова демократія. А ще війна, яка несподівано стає частиною життя країни і окремим героєм цієї історії.

Але це не все. До фільму в мене купа сентиментів ще й з тієї причини, що я була в цьому селі в етнографічній експедиції у 2013 році. Тоді я працювала в Академії наук і періодично їздила в поле – збирати усну історію, традиції, звичаї і всяке таке. Тоді я записувала інтерв’ю зі старозбур’ївським сільським головою, і він прямо ну дуже мене вразив. Віктор Маруняк сам історик і розповідав про своє село з дослідницькою пристрастю і охотою, смішив яскравими історіями і неординарними з них висновками.

Наприклад, радісно хвалився, що у ХІХ ст. в селі були неодноразово зафіксовані випадки сифілісу. Хвалився, бо це означало, що старозбуівчани були моряками і бували у далеких краях, а отже привозили із собою не лише сифіліс, а й широту кругозору. Головна особливість села, за розповідями голови, полягає в тому, що його розмежували на дві частини: Стару і Нову Збур’ївку. Таке рішення було вимушеним і викликаним нечуваною ворожнечею між заможними збурівчанами, які жили ближче до річки (рибалки, мореплавці, судновласники), і біднішими мешканцями степової території (селяни): «Це ще було одне село Потім в Олешках (в Цюрюпінську) повітова управа прийняла рішення розділити село на дві частини, це було вимушене рішення, бо це ішла війна. Ми їх лупашили, коли вони до нас на річку приходили, а вони вже нас ловили, де попало. Вони для нас були кваки, а ми для ніх – жабокрюки. Оце кваки і жабокрюки, воно ще до сих пір залишилося. Не новозбурівчани, а кваки, а ми не старозбурівчани, а жабокрюки. (...) Ми для ніх – зажралися, а вони для нас – галота. Ця війна закінчилась вже при мені, у семидесятих роках». До речі, нудний звіт з купою канцеляризмів з цієї експедиції можна почитати ось тут. Хоча я робити цього не раджу)

Раджу краще зайти на DocuSpace і подивитись «Українських шерифів», кваків і жабокрюків за символічну плату. Ну і звісно чекатиму на ваші враження в коментарях.

#anthropologicalvideo