Вчора 10 годин поспіль пекла паски і фарбувала крашанки. Не тому, що аж так люблю випічку, чи істинно вірую, чи слідую традиціям.
Я ховалася на кухні від війни. Мені потрібне було коротке забуття, втеча в ту, вже стерту з пам'яті реальність, де немає страху і горя, де пахне ваніллю, кардамоном і цедрою, ромовими цукатами, родзинками і розтопленим маслом. Там у цибулевому лушпинні киплять яйця і яскравими плямами розсипаються барвники. Там у мисці під рушником дихає і росте важке здобне тісто. Там стікають по запечених боках пасок струмочки білкової глазурі і тягнуть за собою кольорові дрібочки посипки.
Там Всеношна, розтоплений віск і вологі від святої води рушники. Там схід сонця, синиче "цінь-цінь" і цвітіння дерев. Там мир, надія і радість. Там світло перемагає темряву.
Я пекла паски, намагаючися разом із ними перетягнути це світло в сьогодення. Не знаю, чи вийшло.
Але паски вийшли. І сонце вийшло.
Христос воскрес!
