#74 Книжковий пост Олена Стяжкіна, “Смак радянського” Я до | 🌱Базиліковий Сорбет🌱

#74

Книжковий пост

Олена Стяжкіна, “Смак радянського”

Я дочитала книгу два дні тому і досі лишаюся під враженням. Під сірою обкладинкою, на сторінках, повних посилань і наукових термінів, у чітко структурованих абзацах розгортається історія цілих поколінь, і водночас дуже особиста історія кожного з нас - тих, хто прийшов їм на зміну, хто успадкував їхні травми, поведінкові патерни, традиції, їхні звички й смаки.

Це книга про радянську їжу в усіх її проявах і контекстах.

Про нестачу і дефіцити, про “своє” і “чуже”, про “інтернаціональну” (вважай - російську) кухню, яка розчиняла у собі кухні національні, поглинаючи, стираючи або екзотизуючи їх. Про їжу престижну і непрестижну.

Про їдальні, ресторани й магазини як ворожу для відвідувача територію, про черги, в яких втрачали не тільки час, а й самих себе радянські жінки. Про походи на ринки й поїздки у відрядження як ледь не єдиний спосіб для чоловіків реалізувати свою маскулінність в імпровізованому полюванні на здобич.

Про їжу як комфорт і їжу як небезпеку, їжу як прагнення до свободи і їжу як інструмент (само)примусу і (само)репресії - їсти, що дають, не перебирати, доїдати до кінця, не мати права на вибір чи відмову.

Про тих, хто “діставав”, готував і їв цю їжу. Про “добитчіків”, які вміли добути для сім’ї щось зайве і надлишкове. Про жінку як “гастрономічну матір”, загнану на кухню негласним суспільним договором, наділену силою створювати й розподіляти їжу, і водночас знецінену і зведену до функції годування.

Авторці вдалося не лише розповісти про радянську їжу, а й наштовхнути мене, читачку, на рефлексії про те, як і чому я обираю свою щоденну їжу, на основі чого формую свій споживацький кошик, і як сильно у мені вкорінене насіння радянських харчових практик.

У цій книзі я зробила понад 40 закладок і виписала більш як 20 цитат. Я зачитувала чоловіку вголос цілі сторінки, бо несила було тримати в собі моменти прозріння і приголомшливі флешбеки у дитинство. О, і я розплакалася на останньому абзаці книги. Не думала, що буду ридати над сторінками наукового дослідження, але маємо що маємо.

Книга написана складно. Часом мені доводилося тричі перечитувати абзац, намагаючись зловити суть у хитросплетіннях наукового стилю і специфічної лексики. Попри це, книга варта кожної витраченої секунди. Бо, хоча вона розповідає про радянську їжу і радянських людей - вона і про нас, сучасних.