2022-07-03 20:24:19
Обіцяні спостереження та приводи для роздумів
#інсайдиChurcher #вартопрочитати
Річ у тому, що Львівська обласна військова адміністрація повідомляла архієпископа Ігоря про те, що проведення масових заходів на території Яворівського району є небезпечним, і державні структури не зможуть забезпечити безпеку вірників через відсутність укриттів у місці проведення Богослужіння. Втім, це нікого не зупинило.
Так, влада не забороняла прощу, а лише просила "врахувати всі обмеження військового часу" - тобто ніби все нормально. Люди все усвідомлювали, самі зважували ризики та приймали рішення. Можна навіть сказати (
у певному сенсі), розпоряджалися своїм життям.
Але, наприклад, на Кіровоградщині (
де обстрілів було, на щастя, дещо менше за Львівщину) обласна влада зробила інакше і прямо заборонила будь-які публічні богослужіння, якщо їх не було письмово погоджено місцевими органами виконавчої влади або очікувана кількість учасників перевищує розрахункову місткість наявних поблизу захисних споруд (укриттів).
Тобто десь влада, захищаючи життя українців поводиться жорсткіше, зокрема накладає певні обмеження на релігійне життя, а десь - навпаки, дає можливість людям виказати свою довіру Богові, покластися на Його волю. І, судячи з усього, дії влади в кожному випадку визначаються більше рівнем релігійності населення, ніж безпековою ситуацією.
Це добре чи погано, така децентралізація та різноманіття умов? Чи це справедливо?
Цікаві виходять паралелі — якщо порівняти цю ситуацію з досвідом пандемічних обмежень, то виходить, що тоді дотримання обмежень та жорсткість контролю на практиці теж значною мірою залежали від конфесійного складу та загальної релігійності регіону.
І тут постає питання свободи розпоряджатися власним життям, а точніше співвідношення різних аспектів такої свободи: внутрішнього, психологічно-духовного - та зовнішнього, який є більш соціально та культурно обумовленим.
Духовна свобода - це велика, богозаповідана цінність. У сенсі внутрішньої автономії - саме завдяки їй людина здатна свідомо жертвувати життям на полі бою, навіть коли в іншому випадку ніхто її не засудить (але через ту саму автономію людина здатна коїти самогубство). І ця свобода - мабуть, єдине, що людина має "протиставити" суспільству, те що належить їй особисто. Це така загроза суспільству, з якою не варто боротися.
Але й визнавати цю свободу "ззовні", наприклад в юридичному плані, як щось таке природне, повсякденне, що можна визначити та назвати безумовно добрим - не можна, бо матимемо зменшення внутрішньої свободи, всі ці ґендери та евтаназії - те, що підриває основи соціуму та, власне, людської природи (а відтак пришвидшує занепад внутрішньої свободи).
Мабуть, тому що внутрішня свобода - це диво, яке уникає визначень. Як віряни, ми кажемо, що вона - у Христі. І саме така свобода, коли людина достатньо автономна від цього миру, але не самотня у Всесвіті, має сили і сенс вибирати - виключає погані наслідки на кшталт самогубства. Але знати про таку свободу людини або оцінювати її рівень здатен тільки Бог, тому чиновники все ж таки мають виходити в своїх рішеннях з більш земних обставин.
Так чи інакше, гадаємо, що всім вірникам хотілося б однакового ставлення до себе в різних регіонах за схожих обставинах. За можливості - без обмежень свободи совісті та віросповідання. Ну і, звісно, або священнослужителі теж біли щирими, попереджали про будь-яку небезпеку, довіряли їм та цінували їхню свободу.
CHURCHER
1.2K views17:24
C
