Вкотре про проблему електронних доказів у цивільних і господар | Civil Law Platform 🧐

Вкотре про проблему електронних доказів у цивільних і господарських справах

Діджиталізація – це не тільки модне слово, а й те, що об’єктивно відбувається з нами протягом останніх років. Особливо відчутно вона відбилася на комунікації між суб’єктами цивільних і господарських відносин під час укладення і виконання ними договорів.

Та ось у чому проблема: принести до суду підтвердження такої комунікації в якості доказу тих чи інших обставин спору згідно з нашими оновленими у 2017 році процесуальними кодексами достатньо непросто. Проблема ця відома практикам. Закон вимагає, щоб електронні докази подавалися в оригіналі або в електронній копії, засвідченій кваліфікованим електронним підписом (ч. 2 ст. 100 ЦПК, ч. 2 ст. 96 ГПК). Паперові копії електронних доказів нібито також можуть подаватися. Але проблема в тому, що вони повинні бути посвідчені в порядку, передбаченому законом (ч. 3 ст. 100 ЦПК, ч. 3 ст. 96 ГПК), але такого закону немає…

Тож з буквального аналізу цих норм часто робиться такий висновок: електронні докази слід подавати тільки в електронному вигляді, а паперові роздруківки можна залишити вдома.

Але що ж робити з тим, що згідно з п. 17.1 Перехідних положень Закону України № 2147-VIII від 03.10.2017 (яким процесуальні кодекси були викладені в новій редакції) подання, реєстрація, надсилання процесуальних та інших документів, доказів, формування, зберігання та надсилання матеріалів справи до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи здійснюються в паперовій формі? А, як відомо, ЄСІТС ще не почала функціонувати (лише в тестовому режимі і частково)...

Крім цього інтриги в цю історію додають загадкові положення Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», згідно з яким якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. 3 ст. 7). Тож виходить, що паперова копія – це не завжди й копія, а цілком може бути і оригіналом.

Цей спір про доказову силу «скріншотів на папері» можна продовжувати нескінченно. Але радує те, що нещодавно цей «гордіїв вузол» допоміг розрубати Верховний Суд у декількох своїх постановах.

Так, в одному з рішень КГС ВС ( https://reyestr.court.gov.ua/Review/90176845) зазначив:

З огляду на викладене, в силу приписів частин третьої та п`ятої статті 96 ГПК України праву учасника справи подати до суду паперову копію електронного доказу відповідає право суду витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу з власної ініціативи, зокрема, у випадку, якщо суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. При цьому невзяття судом до уваги паперової копії оригіналу електронного доказу є процесуальним наслідком саме неподання оригіналу електронного доказу на вимогу суду (а не неподання його разом із позовом чи відзивом на нього).

Дещо подібний правовий висновок містився й у іншому рішенні КГС ВС ( https://reyestr.court.gov.ua/Review/91320030):

Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України). Таким чином подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу.

Матеріал підготувала к.ю.н., адвокат Наталія Філатова-Білоус