Чи знаєте Ви, що робив Льюїс під час війни? ...на фронті Льюї | Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦

Чи знаєте Ви, що робив Льюїс під час війни?

...на фронті Льюїс багато читав. Посеред зими йому "повезло" захворіти окопною лихоманкою і на три тижні опинитися в госпіталі. Видужування з легкої хвороби, з можливістю зачитатися лежачи, було для Льюїса земним раєм. Прикрістю лише був роман сусіда по палаті з медсестрою, які надокучали нічними перешіптуваннями. Тут вперше він зачитався Честертоном, який став для нього одним з найулюбленіших письменників, попри його християнство. Для молодого атеїста Бог влаштував чимало неочікуваних засідок. А читання книг для нього було певним ескапізмом від безсенсовних жахіть війни.

...також Льюїс писав. І не тільки листи. Ще з юності Льюїс мріяв стати поетом і до війни почав писати вірші. Їх опублікували в 1919 році під псевдонімом Клайв Гамільтон (дівоче прізвище матері) збіркою "Духи в темниці". Це була його найперша публікація, половина з якої була написана на фронті. Одна з поезій під назвою "Новорічна ода" з'явилася з-під його пера в січні 1918 року під обстрілами біля Арраса. В ній Льюїс пише про смерть Бога, як витвору людських фантазій, який не відгукується на людські страждання, не реагує на знищення краси. В Льюїса атеїзм поєднувався із звинуваченнями Бога в байдужості і несправедливості. Хоча його поезія не була успішною, зате завдяки захопленні нею, його проза стане насиченою образами та поетичністю. Разом з тим, письмо було його ліками - можливістю самовираження, вираженням своїх почуттів та емоцій. В листі до свого найкращого друга Артура Грівза Джек писав: "Коли життя сидить клубком у горлі, бери перо: його чорнила, як я сам пересвідчився, - найкращі ліки від усякої людської біди".

...разом з тим, Льюїс не міг не помічати жахіть війни. Насамперед, її абсурдності, тупості, безсенсовності, суєтності, які наповнювала воєнне життя. Також, він писав таке у своїй автобіографії: ""Про саму війну стільки написано людьми, які бачили на ній значно більше від мене, що з мене вистачить лише кілька слів. До весняного наступу німців у нас було досить спокійно... Тоді я вперше побачив, як більший страх перемагає менший: я зустрів жалюгідну мишу, що тремтіла, але вона не втікала від мене, жалюгідної людини, що тремтіла від жаху. Зимою нас мучила втома та докучала вода. Я маршував в сні, просинався маршуючи. Ми ходили в окопі у резинових чоботах аж до бедра, а води було в коліно. Багато дотепер пам'ятають як це, коли настромишся на колючий дріт, продірявиш чобіт, і всередині хлине крижаний потік. Я бачив старі трупи і тільки що вбитих і знову відчував те, що в дитинстві, дивлячись на мертве обличчя матері. Я навчився жаліти та цінувати простих людей, особливо мого сержанта, - його вбив той ж снаряд, що поранив мене. Командиром я був жалюгідним, званнями роздавали тоді направо і наліво, і я був маріонеткою сержанта, що керував мною як хотів, але таке становище для мене було непоганим, насправді, він був мені за батька. Але сама війна - холод і жах, сморід і розміщені снарядами люди, обрубки, що все ще рухаються, ніби розчавлений черв'як, трупи, сидять чи стоять, брудна гола земля, чоботи, які не знімали і вдень і вночі, поки вони не зросталися з ногою, - ніби померкла в моїй пам'яті. Це занадто не схоже на життєвий досвід - іноді мені здається, що там був хтось інший. В певному сенсі це й неважливо. Єдина тоді уявлена миттєвість, зараз означатиме більше, ніж уся тодішня реальність. Перша куля, яку я почув, просвистіла настільки далеко, що це й справді був лише "свист", зовсім як в газеті чи у віршах поета, що не бачив війни. І я відчув не страх і, звичайно ж, не байдужість - я відчув тихий шепіт: "Так ось про що писав Гомер".

(продовження, далі буде)

#LewisAtWar
#проЛьюїса
#миВУкраїні