Це була історія про невеличке село під час нацистської окупаці | Ціан пише

Це була історія про невеличке село під час нацистської окупації — Германії, а не тої, що зараз. Якщо вам в цей час боляче про подібне читати, а також про згадки самогубства, то я сховав опис сюжету під спойлер, щоб ви легко могли його пропустити. В моєму оповіданні ці теми не підіймаються.

Головного героя, українця, завербували німці для ведення обліку речей розстріляних селян. Відбуваються якісь події: когось постійно страчують, хтось кудись ходить і щось робить — на жаль, я мало що пам’ятаю, лише клаптики. Пам’ятаю те, що в той час вказував на сюжетну беззмістовність, на те, що речі просто трапляються, але не мають наслідків для історії. В кінці німці приходять до родини головного героя, і він на колінах молить їх не відводити їх на страту, але його, звісно, не слухають — б’ють по голові й лишають без тями на підлозі дому, поки розстрілюють батьків. В епілозі, багато років потому (я не знаю, 70-ті? 80-ті?) герой працює в якійсь чи то державній установі, чи то бізнесі, і вчиняє самогубство, бо не може жити тою людиною, якою зробили його нацисти, з отими вчинками.

Проблема для мене тоді була в тому, що він не робив ніяких таких вчинків, і загалом не був поганою людиною. Він завжди намагався врятувати життя, особливо — життя родини, йому завжди було дуже погано, коли вів облік. Я розумію, що це в будь-якому випадку серйозна травма, і людина, навіть знаючи, що її дії не її провина, все ще може цю провину взяти на себе. Ба більше, закарбувати в пам’яті вчинки, яких не робив. Але для мене не дуже працювало з точки зору історії; в світогляді персонажа не відбулося зміни, хіба що за кадром, у ті десятиріччя між кульмінацією та епілогом.

Я тоді казали, що було б краще, якби персонаж із часом становиться все менш і менш стурбованим чи засмученим розстрілами, що він починає ставитись до своєї «роботи», як до чогось буденного. Не тому, що в нього каменіє серце, а як захисна реакція на біль та провину. Він поринає в деперсоналізацію настільки, що, коли до стіни ставлять його батька, він на це навіть не звертає уваги. Просто занотовує його речі, ніби батько — лише один із селян.

І от тоді вже епілог мав би набагато більше сенсу з наративної точки зору: у персонажа було вдосталь часу, щоб опрацювати свої травми, щоби вийти з дисоційованого стану, та зрозуміти, що «накоїв» (знову ж таки, його провини в цьому немає).

…Це все зараз, можливо, звучить дуже безжалісно. Вибачаюсь, я не хочу применшувати травми, які переживають люди під час війни, лише вказати на можливі наративні покращення художнього тексту, які в той час спали мені на думку. Мені взагалі трохи дивно зараз пригадувати це, бо в ті роки війни ще не було, і ми з другом розмовляли про цю історію, як про щось неважливе, незначне. «Ай, тих історій про Другу Світову вже стільки, що вони нікому й не потрібні, особливо від людини, яка війну не пережила». А тепер ми всі війну переживаємо. Puts things in perspective.

Я не знаю, до чого зараз веду; радше за все — ні до чого, тому пішли далі.

На тому ми той сценарій і полишили. Що з ним сталося, я не знаю. Але знаю, що, коли мені прийшла ідея про червоні чумні кораблі, я хотів написати щось про людей, які переживають подібні події. Війну, епідемію, чи будь-що. Ми багато кажемо про померлих, ми тужимо за ними, але живі страждають від ізоляції, неможливості спілкуватись із близькими, від місяців, проведених у страху заразитися — все це навалюється на мозок і з часом, ну... Сильно погіршує ментальне здоров'я.

І чомусь мені згадався отой сценарій, і я вирішила дослухатися власної поради — і так народилося «Червоне».