Ціан пише

2023-03-13 14:10:24 Ціан пише pinned a photo Відкрити / Коментувати

2023-03-13 11:30:19 Про неймовірну крутість фільму «Все завжди і водночас» сказано вже багато, тому замість цього я познайомлю вас із групою, яка написала до нього саундтрек. Чому? Тому що я не можу, ааа, я слухав їх ще роки три тому, і чому про них ніхто не знає?!

Son Lux — американська експериментальна група с трьох учасників, і найкраще я можу описати їх музику як «пісні порожніх кімнат». Щось, схоже на лімінальний простір, в основі, а над ним — деформований голос вокаліста, обривчаста електроніка, нотки джазу, ембіенту, пост-року. І все це видається якоюсь симфонією в порожнечі, яка існує просто заради існування і не потребує свідків.

Рекомендую почати з альбому Tomorrows I, дуже ммм… геометричного, що помітно навіть з обкладинки. А після нього — чого б і не Tomorrows II&III? Якщо хочете послухати окремі композиції: Honesty, Last light, Different kind of love, Plans we made, Easy.

Я під ці композиції стільки текстів написала, ви навіть не уявляєте. Відкрити / Коментувати

2023-03-13 09:05:01 Бляха, поможіть. Кожного разу, як тицяю подивитися погоду в телефоні, там оця жабка і вона така мила, і в неї будиночок, і вона ходить на пікнік і аааааааааааа я зараз вмру чого воно таке миле Т____Т Відкрити / Коментувати

2023-03-09 19:00:00 І знову я до вас із монстром. Не знаю, всі вже стільки писали про теорію сюжету, що я не впевнений, чи варто його знову пережовувати, але... Ну, не для інших — так для себе, що вже там.

Якщо у вас раптом проблеми з будуванням сюжету: наприклад, ви не знаєте, чим заповнити середину, або події здаються якимось випадковими, не на своєму місці, або просто нудно — то цей есей для вас. Тут я розповідаю про основні принципи роботи класичного сюжету, як то причинно-наслідковий зв'язок, найпростіша сюжетна структура та напруга в сюжеті.

На жаль, есей і так розміром з цеглину, тому вдаватися в деталі та причини певних речей я не став. Якщо у вас є питання щодо якихось моментів — пишіть в особисті або в коментарі.

Також, типовий дисклеймер: все написане тут не є єдино правильним способом будувати сюжет, але якщо ви новачок — то я рекомендую почати саме звідси, щоби познайомитися з основами, а потім вже думати, як би їх поламати повеселіше.

Читайте «Основи сюжету» в телеграфі.

#прописьменництво Відкрити / Коментувати

2023-03-06 19:00:56 Однією з найвпливовіших відеоігр у моєму житті була «Devil May Cry 3».

Це така гра, де — знаєте? — ви бігаєте персонажем та косите монстрів направо й наліво, поки вам у вуха кричать «уооооооо, чувааак, як же круто ти косиш монстрів!» під акомпанемент веселого індастріалу. І ось у цей момент, коли ви питаєте: «Якого дідька, Ціан, це ж проста мочіловка!» — я киваю вам у відповідь. Ну, просто уявіть, що я киваю, я хз, неважливо! Я киваю, і кажу, що так — це проста мочіловка. І в цьому трошки й ховається краса та велич мистецтва — навіть проста мочіловка може змінити світогляд, якщо знайде правильну людину в правильний час.

Бачите, у «Devil May Cry 3» дуже похмурий світ. Сірі урбаністичні пейзажі, готичні інтер’єри гігантської пекельної вежі, вороги прямо із фресок про Чистилище, Лімб, оцю всю біблію, загроза жорстокої та болючої смерті тисяч людей.

І посеред усього цього ми, тобто — Данте, головний герой.

І Данте — повний довбойоб. У нього весь світ — це мем, і він у ньому мемлорд. Йому взагалі похуй: Цербер, охоронець входу в Пекло? «Іди сюди, псячко, го на прогулянку»! Орди якихось пісочних мумій із косами? «А го покатаємося на них, як на скейті, де моя піца»?! З середини душі вирвався демонічний потенціал неймовірної могутності? Треба максимально вийобнутися, щоби його показати!

І, що найдивовижніше — Данте знає, що він довбойов. Данте цим насолоджується.

І однаково рятує світ.

І це настільки резонувало зі мною тоді, у дитинстві… Бо я завжди думав, що серйозні речі треба робити серйозно, інакше — ти не вкладаєш усього себе, інакше — люди подумають, що ти довбойоб. А отут Данте, рятує йобаний світ і робить це як повний довбойоб — і йому похуй, що подумають люди. Та я була просто в ахуї.

І з того часу бажання бути довбойобом і все ще робити свою роботу було для мене якимось… ідеалом буття, чи що. Ціллю, до якої варто йти. Я повністю прийняла себе як довбойоба в повсякденному житті — мене не цікавить, що жарти про хуї то низький гумор, мені, сука, смішно, і мені похуй, що подумають люди про мою зовнішність, чи мою поведінку, чи мій світогляд.

Але з роботою я такого зробити не міг. Бо якщо я роблю щось — воно має бути ідеальним, і хіханьки-хаханьки тут не спрацюють. Можливо, це тому що всі навколо, особливо в дитинстві, вважали мене дохуя розумною, і що я всього зможу досягнути, якщо тільки захочу, і що в мене в школі мають бути всі дванадцятки, а якщо я приношу одинадцятку, то мені не скажуть «хороша робота, ми тобою пишаємось!», мене спитають «а чого не дванадцять?». І бляха, якщо я така розумна і все, що я роблю, має бути ідеальним — то що мені робити, коли я недостатньо розумний або в мене не все виходить ідеально? І от, з такими думками в голові — я тут, без роботи, без фінансової стабільності, без віри в себе, і виходить, що я всіх розчарував, так? Бо в мене все мало виходити просто, а вийшло — ну, ніхуя.

І от ми повертаємося в сьогодні. Кілька днів тому мені повідомили результати діагностики — у мене немає РДУГ. З моїм мозком усе в межах нормального. І це змусило мене вкотре задуматися — а що ж зі мною тоді не так? Відповідь викарбовувалася потроху-потроху всі ці роки, ій ще, мабуть, довго формуватись остаточно, але от що я для себе вирішив.

Я не хочу жити та очікувати від себе вершин професіоналізму, ідеальності та навіть вдоволення потреб інших людей. Я не хочу, щоби мене називали розумною, здібною або сповненими потенціалу, я не хочу, щоби від мене очікували вершин літературного таланту або чогось іще кожний раз, коли я пишу нове оповідання.

Просто прийміть це, як прийняв я — я довбойоб, і я ніхуя не знаю що я роблю, і якщо в мене щось вийде в житті — це не тому, що я розумна. Це тому, що я траїв цього босса триста разів до того й запам’ятала всі муви. І відтепер: най буду я Данте, а життя — моїм братом-близнюком із душою анімешника. Амінь.

… можете навіть не намагатися натягнути цю метафору на «Божествену комедію». Відкрити / Коментувати

2023-03-04 19:01:18 Омийся, дівчино, та вдягни кращу сукню свою — білу, немов перший сніг, бо через сніг ти зійдеш із пагорбів у долину, і сама станеш снігом. Заплети шипшину у волосся — шипшину та мертві маки, та й дозволь колючкам впитися в шкіру, заплутатися поміж пасмів. Якщо кров засле зір — не звертай уваги; що є кров у цей час, час холодний, час темний, Час Врожаю?

Ступай, дівчино, землею голою, землею холодною та м’якою, і нехай босі твої ноги зариваються в неї та чорніють, чорніють та самі стають землею — новою землею, молодою землею. Рушай, дівчино, повз невбрані поля та ставки, що на них крига займається зранку білястим полум’ям. Рушай, поки небо лише покрите блідою плівкою, яка застилає очі сліпця, очі Того-Хто-Бачить-Темряву. Як знайдеш шипшинові кущі на межі, межі, що її заборонено переходити — то рушай уперед, дівчино, прямо через кущі.

Сьогодні тобі дозволено.

Ти йтимеш довго. Так довго, що колючки шипшини здеруть твої ноги, обірвуть сукню, і на подолі збереться червоне — то є важлива кров, то є важливий біль. Збирай, дівчино, шипшину, збирай голими долонями, не бійся колючок, не бійся болю — тобі пристало зараз усміхатися. Бо ти вже близько, дівчино.

Бо ти вийдеш із кущів за межу — з червоною сукнею, у шипшиновому вінку та з шипшиновим збором — і побачиш Її. Вона буде білою примарою, чистою та прекрасною, немов перший сніг, і груди Її будуть проколоті пожухлими гілками шипшини, і обличчя Її дивитиметься вгору, у темряву.

Падай долу, дівчино. Перед тобою Та-Що-Дарує.

Не звертай уваги на кістки.

Проси Її прийняти дар. Вона прийме. Вона поверне голову та розплющить очі — та ти не зрозумієш, якого вони кольору. Вона торкнеться твого обличчя, зніме вінок із чола, візьме збір у руки. Вона увіп’ється в твої губи поцілунком — крижаним, болючим, але пройдуть хвилини, довгі хвилини, і губи Її потеплішають, поки не стануть жаркими, немов саме сонце. І тоді вона тебе відпустить — але ти вже цього не відчуєш. Ноги твої стануть самою землею, тіло твоє виросте новим кущем, очі твої — червоними ягодами.

Пройде Та-Що-Дарує твоїми слідами — кривавими плямам, що залишилися на шляху через зарості — і повернеться в світ на довгий рік, поки не схолоне й не піде назад за межу. А поки вона тут — радій, дівчино.

Прийшов час тепла.

Час світла.

Час Врожаю.

#ціан_пише Відкрити / Коментувати

2023-03-04 19:01:18 Відкрити / Коментувати

2023-02-28 14:30:57 Все нормально, в моєму аресвіті 2 тижні — це 2-3 тижні! До речі, ви знали, що саме така логіка спонукала Radiohead назвати свою пісню «2+2=5»?

Все, все, переходимо до новин.

Цього тижня через деякі формальні обмеження я радше за все не зможу викласти текст у четвер, тому чекайте його пізніше.

Наступного тижня чекайте на есей про основи сюжету, який я лише тільки розпланував і взагалі не знаю, як воно вийде і ааа ну що поробиш.

Після цього сподіваюсь зробити невеличкий есей про магічний реалізм та абсурд, трохи підлаштований за часом під Оскара, який, я сподіваюсь, отримає «Все завжди і водночас».

Ну, і якщо вже виходить так, що цей місяць — місяць есеїв, то на останній тиждень теж придумаю якийсь есей. Ідей у мене багато, але я не знаю точно, що хочу. Тому я думаю зробити опитування, і ви мені скажете, яка з тем вас цікавить більше за все.

***

Регулярний (ХА-ХА) апдейт «Акваріума» — до кінця чернетки залишилось дві сцени. Я відкладаю їх як можу, тому що ну це я, і вони навіть не те, щоби були занадто складні… Не знаю, не буду казати точно, щоби не демотивувати самого себе.

Почала вести щоденник. Не щодня — лише тоді, коли мені є, що сказати. Раніше я вважав, що треба викидати туди всі думки про день, та ще й регулярно, і це мене трохи зламало: я настільки швидко думаю та верчу туди-сюди свої переживання, що записувати їх на сторінки відчувається як повторення вже пройденого, а не якась змістовна рефлексія.

Зараз я просто пишу тоді, коли мені хочеться писати, або, радше — коли я застряг. Не можу зрозуміти свої почуття, не можу знайти причину відкладання того чи іншого завдання. І воно допомагає: можливо, бо сам процесс фізичного писання в нотатнику заспокоює, можливо, бо я роблю павзу від інтернету, сповільнюю думки під швидкість моєї ручки, можливо, бо я трохи займаюся самотерапією.

А ще дивна річ — але англійською щоденники в мене пишуться набагато приємніше, ніж українською. І текст виглядає краще на сторінці, і думки рухаються плавніше… Дивні дива, кажу я вам!

***

Наостанок полишаю вас з невеличкою історією і питанням до неї.

Колись давно, коли я ще вчились у школі, в мене була вчителька поетичної творчості. І було в неї улюблене слово — таке улюблене, що вона мало не цілий урок промовляла йому оди, із захопленням розносила класом слова про те, яке воно дзвінке, яке об’ємне, яке українське в усій свої суті! Я, тоді ще мале, звісно, сміялися з цього, нашіптували сусіду по парті «та що там, от хєр — оце звучне слово!». Ну, я досі вважаю, що воно звучне, але воно під мій сьогоднішній запит трохи не підходить.

З отією вчителькою ми потім досить багато спілкувалися, і я навіть опублікував свої вірші в шкільній збірці (з дуже крінжовою назвою «Едельвейс на долоні», але гей, альтернативно вона хотіла назвати її «Ельфи ери хай-тек», і най вже буде едельвейс ХД). І от вона в мене асоціюється з чимось таким, знаєте… ну як тітоньки в РАЦС, які на весіллях промовляють усіляке за «два човни, що зустрілися течією» та «голуби, що нестимуть любов у світ», таке. Мені з нього завжди сміятися хочеться, лише коли я в цьому участі не беру — тоді мені хочеться просто під землю провалитися ХД.

Так от. Слово це було «тронка» (дзвіночок, який чабани вішають на шию тваринам, щоб їх легше було розшукувати в темряві, у лісі і т.ін.).

І мені от цікаво, як ви думаєте: наскільки буде флексом дати собі псевдонім Ціан Тронка? ХД Відкрити / Коментувати

2023-02-07 20:01:40 Усім привіт, особливо тим, хто тут недавно! Маю сказати, що цього та наступного тижня публікацій у четвер не буде. Я хочу використати цей час на довготривалі проєкти та невеличкий відпочинок.

Старі публікації можете знайти за гештеґами:
#ціан_пише — художні твори
#прописьменництво — есеї та короткі поради для письменників

Незважаючи на перерву, я все ще а) з радістю відповідатиму на запитання та коментарі; б) робитиму короткі дописи, якщо буде нагода.

В майбутньому чекайте на невеличкий анонс, оповідання, про яке поки що мовчатиму, та інше. Відкрити / Коментувати

2023-02-02 19:02:25 Це була історія про невеличке село під час нацистської окупації — Германії, а не тої, що зараз. Якщо вам в цей час боляче про подібне читати, а також про згадки самогубства, то я сховав опис сюжету під спойлер, щоб ви легко могли його пропустити. В моєму оповіданні ці теми не підіймаються.

Головного героя, українця, завербували німці для ведення обліку речей розстріляних селян. Відбуваються якісь події: когось постійно страчують, хтось кудись ходить і щось робить — на жаль, я мало що пам’ятаю, лише клаптики. Пам’ятаю те, що в той час вказував на сюжетну беззмістовність, на те, що речі просто трапляються, але не мають наслідків для історії. В кінці німці приходять до родини головного героя, і він на колінах молить їх не відводити їх на страту, але його, звісно, не слухають — б’ють по голові й лишають без тями на підлозі дому, поки розстрілюють батьків. В епілозі, багато років потому (я не знаю, 70-ті? 80-ті?) герой працює в якійсь чи то державній установі, чи то бізнесі, і вчиняє самогубство, бо не може жити тою людиною, якою зробили його нацисти, з отими вчинками.

Проблема для мене тоді була в тому, що він не робив ніяких таких вчинків, і загалом не був поганою людиною. Він завжди намагався врятувати життя, особливо — життя родини, йому завжди було дуже погано, коли вів облік. Я розумію, що це в будь-якому випадку серйозна травма, і людина, навіть знаючи, що її дії не її провина, все ще може цю провину взяти на себе. Ба більше, закарбувати в пам’яті вчинки, яких не робив. Але для мене не дуже працювало з точки зору історії; в світогляді персонажа не відбулося зміни, хіба що за кадром, у ті десятиріччя між кульмінацією та епілогом.

Я тоді казали, що було б краще, якби персонаж із часом становиться все менш і менш стурбованим чи засмученим розстрілами, що він починає ставитись до своєї «роботи», як до чогось буденного. Не тому, що в нього каменіє серце, а як захисна реакція на біль та провину. Він поринає в деперсоналізацію настільки, що, коли до стіни ставлять його батька, він на це навіть не звертає уваги. Просто занотовує його речі, ніби батько — лише один із селян.

І от тоді вже епілог мав би набагато більше сенсу з наративної точки зору: у персонажа було вдосталь часу, щоб опрацювати свої травми, щоби вийти з дисоційованого стану, та зрозуміти, що «накоїв» (знову ж таки, його провини в цьому немає).

…Це все зараз, можливо, звучить дуже безжалісно. Вибачаюсь, я не хочу применшувати травми, які переживають люди під час війни, лише вказати на можливі наративні покращення художнього тексту, які в той час спали мені на думку. Мені взагалі трохи дивно зараз пригадувати це, бо в ті роки війни ще не було, і ми з другом розмовляли про цю історію, як про щось неважливе, незначне. «Ай, тих історій про Другу Світову вже стільки, що вони нікому й не потрібні, особливо від людини, яка війну не пережила». А тепер ми всі війну переживаємо. Puts things in perspective.

Я не знаю, до чого зараз веду; радше за все — ні до чого, тому пішли далі.

На тому ми той сценарій і полишили. Що з ним сталося, я не знаю. Але знаю, що, коли мені прийшла ідея про червоні чумні кораблі, я хотів написати щось про людей, які переживають подібні події. Війну, епідемію, чи будь-що. Ми багато кажемо про померлих, ми тужимо за ними, але живі страждають від ізоляції, неможливості спілкуватись із близькими, від місяців, проведених у страху заразитися — все це навалюється на мозок і з часом, ну... Сильно погіршує ментальне здоров'я.

І чомусь мені згадався отой сценарій, і я вирішила дослухатися власної поради — і так народилося «Червоне». Відкрити / Коментувати