О, ця ні з чим не порівнювана радість читання новинки, якої | Читай, krw, книжки️📚
О, ця ні з чим не порівнювана радість читання новинки, якої ще майже ні в кого нема!
Днями, а точніше вчора, мені до рук потрапила тільки-тільки видана нова книжка Енн Тайлер «Рудий на узбіччі». Вчора до рук потрапила, а сьогодні вранці я вже відмітила її у прочитаному. Бо невеличкий обсяг – 192 сторінки, легка оповідь, живі та теплі персонажі, а головне – той самий фірмовий еннтайлерівський стиль тонкої ненав’язливої (чуєш мене, авторко «Спитайте Мієчку»? не-нав’-яз-ли-во-ї!) іронії, і ось ти бачиш себе із книжкою у руках, коли на годиннику пів на п’яту ранку. Бо страх як цікаво дочитати просто зараз!
У центрі оповіді – 44-річний технар-відлюдник Міка Мортімер. Він живе у підвалі будинку, де здаються в оренду квартири, і виконує роль завхоза – дивиться за порядком, комунікує між власником та орендаторами, допомагає мешканцям замінити лампочки чи встановити поручні у ванній кімнаті одної старенької панни, хворої на рак. Так, це не надто інтелектуальна і високооплачувана робота, але в нього є дах над головою і немає потреби платити квартплату власнику. Насправді, робота в нього є – він власник (і єдиний працівник) фірми «Технар-відлюдник», яка займається дрібною допомогою із комп’ютерами. Регулярно хтось набирає Міку по телефону і благає допомогти із втраченими файлами, або принтером, який забастував, або із паролем до вайфаю, який знов десь загубився. Тоді Міка сідає у свою автівку, встановлює на даху табличку «Технар-відлюдник» і, дотримуючись абсолютно всіх правил дорожнього руху, їде по виклику. По четвергам він ретельно прибирає у квартирі, по понеділках – виставляє сміття у порядку, визначеному правилами сортування сміття на переробку і стережіться той з мешканців його кондомініуму, хто нехтує обов’язковим правилом «спочатку сплющіть картонні коробки, а потім вже складайте їх у бак»! Міка вирахує по наліпках, хто саме з мешканців то був, і обов’язково зробить розсилку по всьому дому, вказавши прізвища порушників! У Міки є безліч братів та сестер, які вже мають безліч своїх дітей (і навіть онуків, адже у родині він – наймолодший), але власної сім’ї в нього нема. Відносини із жінкою, з якою йому зручно (і головне – передбачувано) він підтримує у форматі «я сьогодні зготовлю свій фірмовий чілі, а ти принесеш кукурудзяний хліб та вино, будемо дивитися серіал весь вечір, поки тобі не стане час вертатися додому».
Як ви розумієте, у житті Міки все розграфовано, пронумеровано, окреслено і має чіткий час для виконання. Міка вважає, що він щасливий, аж поки на ґанку його дому не опиняється підліток, який щиро вважає його батьком…
Ні, це звісно не «мильна опера», де втрачені у дитинстві брати та сестри знаходять себе по родимих плямах на сідничках. Це напрочуд тепла історія про щастя та його форми. Про те, як важливо розмовляти із своїми близькими словами, а не сподіватися, що вони вміють читати ваші думки, особливо ті, які ви старанно ховаєте за пристойністю. Про те, що навіть жартома кинуте необережно слово може зруйнувати те, що роками відбудовувалося між вами. Про те, що інколи варто порушувати навіть власні правила (але не дорожнього руху, боже збав! Чи правила складання сміття на переробку!).
Це вже друга історія від Енн Тайлер, якою я повністю і до останку захоплена. І це вже точно ознака того, що решту її книг я із задоволенням куплятиму і читатиму.
Дякую «Фабулі» за якісне видання, за відмінний переклад і особливо – за швидкість донесення на український ринок дійсно якісної літератури (роман був виданий у 2020 році і тоді ж висунутий на Букера, до речі).
5 з 5 зірочок гудрідзу!
