Коли вона стелить під мене це жовте своє простирадло
і ховає в мені найблакитніші мрії
я чесно не знаю,
куди втікає моя безпорадність,
я чесно не знаю,
чому я все вмію?
Співає в мені загубленим раєм
(а видає себе за земну!)
Чому, коли вона у мені виростає,
я сам, очевидно, росту?
Ще ніч посиплеться обстрілом,
як зорі – парним молоком.
Чому, коли кордони її робляться гострими,
Вона вкриває мене рушником?
Та як без заграви тривог і ран,
Не знає небо себе на Сході,
Так я за кожним із цих питань
не бачу відповіді без крові.
